Едуард Хатмуллін народився в Костянтинівці. З перших днів повномасштабного вторгнення взяв у руки зброю. Понад усе мріяв звільнити від ворога рідну Донеччину й відбудувати зруйновані міста. Але не судилося...
“Кажуть, що час лікує. Не вірте. З кожним днем рана після втрати сина все більше кровоточить, — розповідає мати воїна Ніна Хатмулліна. — Едуард завжди гордився нашою родиною. Ми з чоловіком намагались вкласти у двох своїх дітей все найкраще, виховали їх патріотами та добрими людьми. Син здобув фах електрика в індустріальному технікумі. Відслужив у десантно-штурмових військах. 2 серпня Едуард завжди святкував свій день народження і День десантника. Після демобілізації відкрив фірму з обслуговування автонавантажувачів. Дуже підтримував трьох своїх дітей — доньок Аллу, Владу й сина Тимофія — і пишався їхніми успіхами”.
У 2014 році Едуард Хатмуллін став одним із засновників громадської організації “Схід та Захід єдині”. “У нашому місті була група волонтерів, — сміливих і патріотично налаштованих хлопців. Із Іловайська Едуард разом з ними вивозили наших військових, — зазначає пані Ніна. — Також вони організовували фестиваль “Братина” на Тернопільщині, збирали кошти на ЗСУ. Син мав численні нагороди за волонтерство. З початку повномасштабного вторгнення він перевіз родину на Шумщину (Тернопілля), а сам пішов воювати”.
За два дні до великої війни Едуард написав на своїй сторінці у соцмережі: “Я — корінний мешканець Донбасу. Я — Українець, мої мати, батько, дід і прадід жили на цій землі і були українцями, а не руцькими. Донбас був і залишиться Україною! Свобода завжди кувалася у боротьбі зі зброєю в руках. І наш вибір дуже простий — захищати свою країну, свою оселю, своїх рідних та близьких від каца...кої мразі”.
“Син доєднався до добровольчого підрозділу “Санта” “Правого сектору”. Виконував завдання на Донецькому та Харківському напрямках. Потім служив головним сержантом роти аеророзвідки 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені Костя Гордієнка. Неодноразово був контужений, мав проблеми зі спиною. Але ніколи не жалівся, зі шпиталю відразу рвався до своїх”, — мовить мама воїна.
Свій останній бій 53-літній Едуард Хатмуллін прийняв 30 квітня 2024 року в Синьківці на Харківщині. Дізнавшись, що його товариша вбили окупанти, боєць та кілька добровольців з підрозділу кинулись на поле бою, аби евакуювати тіло. Знайшли, поклали на ноші. Але почався сильний обстріл. Всі зазнали поранення. Едуард — смертельного.
“Ось так жертовно віддав своє життя, бо не міг покинути друга. Вдячна побратимам, що змогли евакуювати тіло Едуарда. Ми поховали його в Шумську на Алеї Слави зі всіма почестями. Тисячі людей зустрічали Героя на колінах, з квітами, бо знали та поважали, — додає мати. — Після війни хочемо перепоховати Едуарда в рідній Костянтинівці”.
