Родина Робакідзе нині мешкає у селищі Тиврів, що на Вінниччині. Їхній будинок має площу 114 квадратних
метрів. Нині батько трудиться над зведенням більшої оселі — мріють про 300 “квадратів”. А мама переважно порається по господарству.
“Ми маємо чотири корови, бичка, чотири свиноматки та 32 поросятка, — каже 38-річна Світлана Робакідзе. — Молоко збираю доїльним апаратом, переробляю на масло, ряжанку, кефір, сметану, варю згущене молоко. Частину продукції ми продаємо, а частину собі залишаємо. Разом із чоловіком вудимо на продаж ковбасу у власній коптильні, також на землі багато працюємо, аби забезпечувати нашу велику родину”.
Жінка каже, що в їхній родині на день варять близько 20 літрів борщу, а картоплі чистять одразу пів мішка! “Консервацій на зиму готуємо не менш як 800 банок”, — каже вона.
ЯК РОДИНА РОБАКІДЗЕ СТАЛА БАГАТОДІТНОЮ?
“Я змалку вважала, що родина, діти — найбільше багатство людини, — каже Світлана Робакідзе. — Нас у батьків було четверо, а у бабусі та дідуся — 93 внуки та 107 правнуків. Тож, коли мої однокласники мріяли вирости й стати моделями, зірками та бізнесменами, я щиро хотіла стати мамою 10 дітей!”
Світлана походить з азербайджанської родини, де за традицією дівчата, з її слів, виходять заміж у юному віці.
“Я стала на весільний рушник у 15 років. Народила двох донечок — Наталію та Юлію, — розповідає жінка. — Але моє сімейне життя не склалось, і ми з попереднім чоловіком розлучились. Тоді я жила в Росії, де й зустріла Зураба. У нього грузинське коріння. Зураб сподобався мені відразу — добрий, порядний, щирий. Ми стали зустрічатись, потім разом жити. У нас народилася донечка Еліна. За кілька років ми переїхали до мене на малу батьківщину — до Тиврова”.
Зураб сподобався мені відразу — добрий, порядний, щирий.
Коли Світлані було 26, лікарі ошелешили її звісткою — вона більше не зможе мати дітей. “У мене було кілька невдалих вагітностей, сімох малюків я втратила, — згадує жінка. — Що вам сказати про цей період? Я занепала духом. Адже діти, материнство — це було моєю мрією. І ось вона обірвалась. Утім
якось Зураб сказав: “Не плач. Якщо не можемо народити малюків — будемо всиновлювати”.
“ЇХНІ УСМІШКИ — НЕОЦІНЕННІ!”
У 28 років пара почала всиновлювати дітей.
“Ми брали в нашу сім’ю дітей і поодинці, і родинними групами, загалом всиновили 9 хлопчиків і дівчаток, — каже Світлана. — Приміром, наші Міраб та Максим — рідні брати, Дамір, Раміль та Сніжана — теж рідні. Авеліна народилась семимісячною, важила 1800 грамів, ми її виходили, а потім знайшли в одному з дитбудинків її братика Артема. Усі наші діти нас із Зурабом називають татом і мамою. І ми щасливі, коли чуємо ці слова!”
Про кожного із дітей мама Світлана розповідає із теплотою та гордістю. “23-річна Наталка вже має свою родину, подарувала нам онучку, — каже вона. — 22-річний Назар тепер у зоні АТО, захищає Україну. Я усім серцем із ним, молюсь за нього, передаю пакунки і мрію, щоб він та інші українські воїни повернулися зі Сходу живі та здорові.
17-річний Максим нині навчається у професійному училищі на комбайнера. 15-річна Лейла, 13-річний Міраб, 12-річний Артем, 11-річний Тагір, 8-річна Авеліна та 7-річний Раміль — школярі. Сніжанці — 5 років, скоро піде у перший клас”.
Особливо радісні у житті Робакідзе свята. Тоді всі збираються за одним великим столом та проводять час у затишному і веселому родинному колі.
“Є у нас і свої святкові традиції, — розповідає пані Світлана. — Я щороку замовляю подарунки — що саме, не знає ніхто. На коробках вказую лише вік та стать отримувача. І кладу під ялинку. На Новий рік уранці діти їх розкривають і невимовно радіють сюрпризам!
Їхні усмішки та радісні емоції — неоціненні! У такі миті я ще більше розумію, що діти — мій найбільший скарб”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як живуть села, де коні донині залишаються транспортним засобом
