Тарас Довгун із Лапаївки, що на Львівщині, з перших днів війни став на захист рідної країни. З червня 2022 року боєць із позивним “Шершень” виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках фронту. На рахунку бійця — десятки успішних операцій і стільки ж врятованих побратимів. Та до свого 20-річчя він не дожив менш ніж три місяці.
“Наш Тарас дуже швидко ріс, у 10 місяців почав ходити, скоро заговорив, — каже тато воїна Сергій Довгун. — Син усім цікавився і був дуже швидкий, справді, як той шершень, та мудрий не по роках. Мав добре серце, м’який та запальний характер. Любив футбол, регбі, баскетбол”.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, юнак навчався на економічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка.
“Він тоді сказав, що тепер на кону Україна, тому залишив навчання. А я звільнився з правоохоронних органів, — мовить далі пан Сергій. — 1 березня 2022 року ми із сином пішли до військкомату. Просив його: “Давай спершу я сам, а там вже ти приєднаєшся”. Але Тарас був непохитний. Я думав, що як будемо разом, то зможу наглядати за ним і вберегти. Але... Ми потрапили до 125-ї окремої бригади Сил територіальної оборони. Я — до управління розвідки, а син — у роту вогневої підтримки на посаду кулеметника. Пройшли тренування, навчання, на початку червня вирушили на прикордоння Харківщини. Брали участь у звільненні Ізюму та інших населених пунктів. Потім тримали оборону на Сумщині. Син, попри юний вік, здобув повагу та авторитет серед побратимів”.
На початку 2023 року Тарас і Сергій Довгуни разом зі своїм підрозділом вирушили боронити Бахмут, що на Донеччині. “18 січня ми зайшли на позиції, були відряджені до 93-ї бригади “Холодний Яр”. Наступного дня почалось пекло, бо окупанти зруйнували мости, — розповідає батько. — По нас били з авіації та інших видів зброї. Упродовж кількох діб Тарас вів безперервні стрілецькі бої під нищівними артилерійськими, мінометними й танковими обстрілами. Син особисто знищив понад 15 окупантів”.
Вранці 26 січня позицію українських захисників, серед яких був і Тарас, ворог зруйнував дощенту. Тому група зайняла оборону в будинку і продовжувала вести бій з переважними силами противника. Воїн з побратимом встигли надати першу допомогу й завести в укриття пораненого солдата з позивним “Механік”. Тільки-но повернулися на позицію, як пролунав вибух. Але навіть з уламковими пораненнями Тарас Довгун залишився у строю.
“До травмованих прибула евакуаційна група. Та окупанти знову вдарили вогнем. Син та двоє його побратимів загинули. Якби хлопці ціною свого життя не прикрили відхід групи, втрати були б значно більшими, — зауважує Сергій Довгун. — Я тоді відчув, що щось трапилося... Стало якось так холодно, хоча був дуже тепло вдягнений. І важко на душі... Тіло сина та інших загиблих ми змогли забрати лише з другого разу через шквальні обстріли. Поховали ми нашого Тарасика у селі Майдан. Найстрашніше для батьків — це ховати своїх дітей. На цьому світі мене тримають слова синочка, які він мені написав в одному з останніх повідомлень: “Нам не буде соромно перед наступними поколіннями! З нами Бог і правда. Як казав батько Бандера: “І прийде той час, коли один крикне: “Слава Україні!” — і мільйон українців скажуть: “Героям Слава!”
19-річного Тараса Довгуна удостоєно звання Героя України.
