Він родом з Черкащини, з дитинства займався футболом і боксом. Після школи вчився у коледжі на автомеханіка, паралельно працював у будівельній сфері. Коли почалося повномасштабне вторгнення, 16-річний Данііл Ніколаєв вирішив стати на захист країни. Разом з однодумцями пішов до військкомату.
“Прагнув захищати свій дім, родину. Таке бажання, вважаю, має бути в кожного українця, — каже Данііл. — Але мати попросила дочекатися повноліття, а тоді приймати рішення”. Тож 10 липня 2023 року, у свій 18-й день народження, юнак записався на співбесіду до легендарної 3-ї окремої штурмової бригади. Проходив навчання в Україні, потім — у Франції. І приєднався до лав новоствореного першого стрілецького батальйону “трійки”. З огляду на вік, побратими дали йому позивний “Малий”. Про те, що виїхав на перше бойове завдання в Авдіївку, Данііл сказав лише батькові. Маму ж запевнив, що буде на навчаннях. “Там було дуже важко. Бої тривали 24 на 7”, — згадує.
Згодом стрілець Ніколаєв брав участь у боях за село Орлівка. “Росіяни щільно обстрілювали наші позиції з мінометів, не жаліючи снарядів. Крили безперестанку. Багато побратимів загинуло, — каже воїн. — Тож наш підрозділ розформували, мене перевели до другого механізованого батальйону, змінив позивний на “Форвард”. Ми потрапили на межу Харківської й Луганської областей.
Наприкінці весни минулого року зазнав поранення долоні, відірвало великий палець. А я — правша. Після лікування вступив до Уманського педуніверситету за спеціальністю “захист України і фізичне виховання”. І повернувся у стрій. Але не був певен, що зможу виконувати всі завдання, тому перевівся до взводу вогневої підтримки — ми прикривали піхоту великокаліберними кулеметами й гранатометами.
Якось “Форварда” викликав сержант і сказав, що треба дістатися до позиції нашої піхоти — доставити боєкомплект. “Тоді стояв туман, дрони не літали. А нас було четверо, двоє копали окоп, інші — відпочивали. Раптом росіяни зайшли в нашу посадку, довелося відстрілюватися в обидва боки, — зауважує співрозмовник. — Коли перезаряджав зброю, під ноги прилетіла граната. Ми швидко зреагували, впали на землю. Мене контузило, почав втрачати слух. Згодом біля мене прилетів FPV-дрон — і ще одна контузія”.
Коли “Форвард” заводив на позицію нового бійця, то не почув, як над ними завис дрон і скинув саморобну запальну гранату. Внаслідок вибуху Данііл втратив слух, йому відірвало праву ногу нижче коліна, була ушкоджена ліва нога. “Побратим відтягнув мене, саме в цей момент від гранати піднялось полум’я на три метри. Якби не він, я згорів би живцем, — ділиться. — Побратим сам зазнав поранення в око, але наклав мені турнікети на обидві ноги й побіг по допомогу. У цей час прилетів ще один дрон, спробував мене добити, але не влучив”. Побратими затягнули пораненого у бліндаж. Це сталось вночі 13 січня 2025 року.
Близько трьох годин важкопораненого вивозили на бронетранспортері до медеваку, де йому надали першу допомогу. Боєць впав у кому, його доставили до лікарні в Ізюмі, там намагались стабілізувати, тоді — до Харкова. Від моменту поранення до першої операції минуло десять годин, за цей час розвинувся турнікетний синдром, тож хірурги провели ампутацію правого коліна й лівої ноги над коліном. Коли прийшов до тями, подзвонив з чужого телефона мамі. “Я вже знала, що його поранило, але без подробиць, — зауважує Тетяна Ніколаєва. — Та й син не хотів розповідати”. Зрештою признався: “Мамо, я став коротшим на обидві ноги”.
Тим часом воїна транспортували до київської лікарні, там ставили ВАК-системи для очищення ран, проводили операції для формування кукс (зокрема, обрізали кістки). Увесь час поряд із ним були батьки й кохана Віолетта — підтримували, допомагали. “Якось приїхав побратим, а я вже два місяці не був надворі, — розповідає Данііл. — Думав, що він вивезе мене на каталці, адже я був підключений до апаратів. А він привіз колісне крісло, допоміг на нього сісти. Так я вперше виїхав на прогулянку”. Згодом у приватній клініці бійцю провели операцію на вухах, адже через поранення барабанні перетинки були пробиті. Відтак став краще чути на ліве вухо.
Зрештою “Форвард” потрапив до центру Superhumans у Львові. Отримав слухові апарати, став займатись із фізичним терапевтом, вчився ходити на низьких тренувальних протезах — так званих коротульках. Але процес реабілітації довелось зупинити — знову з’явилася неврома на правій нозі й остеофіт (кістковий наріст) — на лівій. Планову операцію переносили вже двічі, бо Данііл захворів на коронавірус, потім почались проблеми зі шлунком. Нині боєць проходить лікування й чекає на операцію, а згодом — на протезування. “Його оперували стільки разів, що ми вже збилися з ліку”, — зауважує мама.
Попри всі випробування, Данііл далі навчається в педуніверситеті і будує плани. “Після відновлення обов’язково повернусь у стрій — до своїх побратимів у другий механізований батальйон. Хочу й надалі бути корисним, можливо, стану інструктором”, — запевняє 20-річний воїн, нагороджений Лицарським хрестом.
