33-річний Михайло Несольоний з села Сніжків, що на Харківщині, загинув у перший же день війни. Президент присвоїв йому звання Героя України.
“Я не можу повірити, що мого чоловіка більше немає”, — каже 31-річна Людмила Несольона. Людмила та Михайло познайомились у селі на дискотеці.
“Він підійшов до мене, обійняв і сказав, що я точно буду його, — згадує жінка. — Я тоді не сприймала серйозно ці слова. Але згодом ми таки стали зустрічатись. А потім — жити разом. У нас було справжнє кохання, яке тривало 15 років...”
У Людмили та Михайла — троє дітей: Роман, Настя і Данилко. “У 2015 році коханий пішов АТО, — каже Людмила. — Мені сказав неправду, що його призвали. Але насправді пішов добровольцем. Він був безстрашний — завжди на нульових і перших позиціях. Їздив на тягачах, на важкій техніці, ходив на зачистки. Але подробиць ніколи не розповідав, казав: “Зайчику, тобі цього знати не треба”.
Востаннє Людмила бачилась з коханим 13 лютого. Він проїхав триста кілометрів додому, щоб побачити дружину й дітей. Переночував удома, а зранку — до військової частини, а вже звідтіля на фронт.
Востаннє Людмила бачилась з коханим 13 лютого. Він проїхав триста кілометрів додому, щоб побачити дружину й дітей.
“Я не хотіла його відпускати. Проте, була певна, що він невдовзі повернеться додому у відпустку чи на вихідні”, — каже жінка.
24 лютого близько п’ятої ранку Михайло зателефонував Людмилі. Його голос тремтів.
“Сонечко, нас бомблять з неба”, — повідомив тоді. А я була певна, що з ним все буде добре, бо знала, що він на “швидкій”. Та й Михайло завжди казав, що його кулі не беруть. І я в це вірила. Якось серед ночі він мені зателефонував з фронту. В нього випав телефон з рук, він нахилився, щоб підняти, і ворожа куля пролетіла над ним. Так, кулі його не брали...”
Того дня Людмилі в соцмережах прийшло повідомлення від знайомої, чоловік якої служив разом з Михайлом. “Вона написала, що Міші не стало, — згадує жінка. — Зі слів побратимів, Міша загинув під Глуховом на Сумщині. Він їхав на “швидкій”, перевозив поранених. Машину обстріляли. Поранених вдалося врятувати, а Михайла — ні. Останнє, що він зробив в агонії, — поїхав машиною на ворожий танк, аби зупинити тих тварюк. І танк, і машина спалахнули”.
Жінка ділиться: особливо важко було сказати, що сталося, дітям. “Я посадила їх перед собою, розповіла все, як є. Бо переконана — вони повинні знати правду, що їхній тато — герой, який віддав життя за Україну. Тепер він на небі, охороняє нас, так само, як і за життя охороняв на землі”, — каже Людмила.
Дружина загиблого говорить крізь сльози. Каже, що її чоловік дуже любив Україну, але вона не думала, що йому доведеться віддати за неї життя.
“Михайло був не лише вірним присязі військовим, але й чудовим чоловіком та батьком. Усе, що є в нашому будинку, зроблено його руками, — розповідає. — Руки в нього були золоті! А ще, коли чоловік приїжджав у відпустку, завжди давав мені відпочити — робив релакс-дні, коли сам варив, пильнував дітей, прибирав. Казав, це найменше, що він може для мене зробити. Як мені тепер без нього? Хто виховуватиме та роститиме зі мною наших дітей? Хто писатиме мені щоранку “Доброго ранку, котику”, а щовечора “Добраніч, кохана”?”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також репортаж із притулку для евакуйованих українців
