У червні 2023 року військовослужбовець із Соснового, що на Рівненщині, втрапив у самісіньке пекло — під час артилерійського обстрілу російських окупантів неподалік нього прилетів ворожий снаряд. Захисник вижив, але лікарі були змушені ампутувати йому праву руку. Тож ветерану довелось переучуватися, щоб робити все лівою. Проте, каже пан Ігор, жодної секунди не впадав у відчай.
“До повномасштабної війни я працював у місцевому лісгоспі. З дружиною виховували доньку, тримали господарство. У січні 2023-го отримав повістку. Раніше проходив строкову службу, тому хоч якийсь досвід мав, — розказує 43-річний ветеран Ігор Котелюх. — Потрапив у 33-тю окрему механізовану бригаду. Спочатку були в Ужгороді, де пройшли фахову підготовку, а потім вирушили в зону бойових дій — на Запорізький напрямок. Перебували ми в районі Малої Токмачки. Там щодня було дуже гаряче. Спокій тільки снився, бо окупанти і вдень, і вночі стріляли зі всіх видів техніки. Але на війні звикаєш і до постійних вибухів, і до прильотів”.
Той день Ігор Котелюх пам’ятатиме все життя. Каже — жодного поганого передчуття не мав, бо війна є війна, тут щодня ходиш наче по лезу ножа.
“Ми пішли на штурм ворожої позиції. Почався артилерійський обстріл. І біля нашої машини прилетів снаряд. На жаль, були загиблі та поранені побратими. Уламком мені зачепило праву руку. Ну як зачепило... Вона просто висіла на мені, — згадує. — Відчув страшенний біль і наклав собі турнікет. Побратими допомагали як могли. До евакуації потрібно було здолати пішки чималий шлях — десь п’ять кілометрів. Дорогою я то непритомнів, то знову приходив до тями, підводився і йшов. Розумію, що тоді від больового шоку і крововтрати міг померти. Але, певно, народився у вишиванці. Або ж у мене дуже сильні ангели-охоронці, які на небі почули молитви моєї родини. Далі медики повезли мене в Оріхів, тоді — у Запоріжжя, де ампутували руку. Я і сам розумів, що нічого з неї вже не буде, бо через три години після поранення рука почорніла. Лікувався й проходив реабілітацію у п’яти медзакладах. Отримав протез, але не користуюся ним”.
Співрозмовник каже, що все життя був правшею, а от після поранення довелось стати шульгою.
“Важко було, але... Дружина розставила меблі в будинку так, щоб мені було зручно. У лікарнях на реабілітації проводили заняття з ерготерапії, там багато чого навчився. Тепер добре пишу лівою рукою, рубаю дрова. А нещодавно змінив машину з механічною коробкою передач на автоматичну, то стало легше їздити. Односельці дивувалися, як я перемикав режими на задній хід та паркування, але повірте — нічого складного. Треба вірити в себе, — каже ветеран. — Також повернувся на роботу. Жартую, що найважливіше, — це те, що можу обійняти дочку та кохану дружину. Але обручку тепер доводиться носити на лівій руці. До речі, і бульбу збираю лівою, і іншу роботу на городі виконую. Єдине, що інколи дає про себе знати, — фантомні болі. Але лікарі кажуть, що це назавжди. Тому просто не зважаю. Нема руки, то нема. Треба жити далі й працювати”.
Ігор Котелюх додає: в Україні вже тисячі захисників втратили кінцівки під час бойових дій. І потребують поваги й підтримки.
“Я бачив у палатах, як важко переживали ампутацію молоді воїни, розумію їх. Мені здається, що велику роль у відновленні морального стану бійців відіграє родина, друзі. Мене сім’я мотивувала рухатись далі. Дружина каже, що я маю дві руки, просто одна — трохи меншенька... Після звільнення зі служби далі спілкуюся з бойовими побратимами, переживаю за них, допомагаю. Мрію про одне — нашу перемогу. І хочу, щоб усі повернулись із фронту живими та здоровими”, — каже насамкінець ветеран.
