У 45-річного Юрія Гордієнка з Харкова у перші дні війни стався інфаркт. Його поклали в лікарню. Утім втік звідти — медзаклад бомбардували. І став волонтером, який евакуйовує дітей з Харкова. Завдяки йому дитячий будинок сімейного типу в повному складі вихованців та вихователів переїхав до Чернівців.
Юрій народився у Грузії. У 1992 році в зв’язку з воєнними діями там був вимушений переїхати до Харкова. “Вже вдруге агресія росії намагається зламати моє життя”, — каже Юрій Гордієнко.
Чоловік пригадує, як у Харкові колись йому допомагали небайдужі місцеві. “Тоді я дав собі обіцянку, що у майбутньому теж допомагатиму беззахисним та нужденним”, — пригадує Юрій.
Уже приблизно 20 років він займається благодійністю, опікується сиротинцями. Тож і тепер, після початку повномасштабної війни в Україні, допомагає дітям Харківщини.
“Я був свідком ракетних ударів у районі Північної Салтівки, — каже він. — У мене на очах згорів заживо батько мого друга... Моє серце буквально не витримало. Невдовзі після цього я мав інфаркт. Харківські лікарі швидкої допомоги, незважаючи на бойові дії у місті, відреагували блискавично та врятували моє життя. Це стало для мене певним знаком, що я потрібен світу, аби зробити якомога більше добрих справ”.
Під час перебування Юрія в лікарні у районі, де розташований медзаклад, були сильні обстріли. Зникли світло, опалення, інтернет, мобільний зв’язок. “Ігноруючи вказівки та рекомендації лікарів щодо стану мого здоров’я, я вирішив покинути медичний заклад. Як батько трьох дітей понад усе хотів урятувати свою сім’ю — вивезти її з міста”.
Свою родину чоловік відвіз до Чернівців.
“Ми їхали шість днів, зупиняючись на ночівлю у декількох містах, — каже він. — У Кропивницькому я звертався за медичною допомогою, бо недолікована хвороба давалася взнаки”.
Нині Юрій займається проблемами дітей-сиріт Харківщини — зокрема, організацією їхньої евакуації.
“Після того, як вивіз своїх близьких у Чернівці, я переконався, що обраний маршрут — безпечний. Тож взяв на себе відповідальність за евакуацію ним із зони бойових дій дітей-сиріт. Щотижня вдається зробити два-три рейси. На зворотному шляху доправляю до Харкова харчі та медикаменти”, — каже він.
Після того, як вивіз своїх близьких у Чернівці, я переконався, що обраний маршрут — безпечний. Тож взяв на себе відповідальність за евакуацію ним із зони бойових дій дітей-сиріт.
Юрій евакуював уже понад 200 дітей — вихованців центру соціально-психологічної реабілітації, дитячих будинків сімейного типу, інтернатів...
“Евакуація відбувається максимально комфортно для діток. Маршрут складено з урахуванням комендантських годин. Упродовж дороги ми зупиняємось на ночівлю та відпочинок, — каже він. — У Чернівцях же ми намагаємося влаштувати дітей у максимально комфортні умови, забезпечити всім необхідним”.
Двічі у Харкові автобуси з дітьми, яких евакуйовує пан Юрій, потрапляли під обстріли.
“На щастя, обійшлося без жертв”, — каже він.
Найбільше евакуйовані діти нині потребують любові та уваги. У багатьох, каже волонтер, психологічні травми.
“Дітям-сиротам — особливо важко, бо на їхню долю вже й так випало чимало випробувань”, — додає він.
Чернівці — це лише транзитний пункт для дітей, евакуйованих із Харкова. Невдовзі їх планують доправити до країн Європи. “Їхня безпека та їхнє щастя і мене робитимуть щасливим”, — каже Юрій.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також спогади про полковника Валерія Гудзя, який загинув на Луганщині
