29-річний Максим Марченко родом з Гостомелю, що на Київщині. З 2011 року працював слюсарем-складальником на заводі “Антонов”, обслуговував Ан-225 “Мрія” й Ан-124 “Руслан”.
У 2019 році Максим добровільно пішов в АТО, став гранатометником й у складі 58-ї ОМПБр імені Івана Виговського брав участь у бойових діях на Донецькому напрямку. Коли закінчився контракт, повернувся додому і далі працював на заводі.
24 лютого 2022 року над Гостомелем з’явились російські вертольоти. Максим вивіз з міста маму й доньку. “Я просила, щоб поїхав із нами, — каже 50-річна пані Марія, мама воїна. — Але син твердо заявив, що потрібен країні, й повернувся у рідне місто”. А там уже йшли повітряні бої.
“У моїй квартирі було багато військових речей, тому задля безпеки я перебрався до друзів у приватний будинок”, — ділиться Максим Марченко. Тричі на їхнє обійстя приходили вороги, проводили обшуки, допитували, шукаючи тих, хто вже воював. Максим встиг закопати свої документи (УБД, військовий квиток), це врятувало йому життя. Час від часу друзі виходили з укриття, аби набрати води, й одразу над головами свистіли кулі, а в повітрі зависали ворожі дрони.
“Скрізь лежали тіла вбитих, одного чоловіка росіяни поставили серед вулиці на коліна й розстріляли”, — згадує Максим. Він із друзями не міг дістатися до українських військових. Проте не сидів склавши руки. “Я вибирався на горище й стежив за пересуванням ворожої техніки, а Сергій (батько мого кума) передавав ЗСУ координати по мобільнику, який вдалось сховати”, — каже Максим.
Фото надав герой
Коли в місті оголосили про евакуацію, Максимові з друзями дивом вдалося вибратися з окупованого Гостомелю. Потім він брав участь в евакуації мирних жителів, доставляв гуманітарну допомогу. Зрештою долучився до добровольчого формування, де навчав інших, адже бійців із бойовим досвідом було мало.
Фото надав герой
“Нас запросили в спецпідрозділ “Сігнум” (93-тя ОМБр), — розповідає старший солдат Марченко. — У серпні ми дістали бойове завдання: стримувати атаки ворога в Соледарі. Виїхали на позицію, окупанти вели інтенсивний, щільний вогонь”. 23 серпня 2022 року боєць зазнав поранення — осколками міни йому розтрощило стопу. Двоє побратимів надали Максиму першу допомогу і винесли через мінне поле. А тоді під мінометним вогнем евакуаційна машина вивезла пораненого у Бахмут.
Максима Марченка оперували в кількох госпіталях, але стопу врятувати не вдалось — її ампутували, залишивши п’ятку. Згодом же, коли потрібно було пройти ВЛК, з’ясувалось, що з частини не надійшли потрібні документи. “Чотири місяці командир казав, що готує документи, і просив почекати, — розповідає воїн. — А тоді заявив: “Шукай адвоката, нехай доводить у суді, що ти воював”. Військкомат Бучанського району надіслав запит до частини, де воював Марченко, та не отримав відповіді, і бійця списали.
Його стан погіршувався, а у військових госпіталях без відповідних документів більше не могли надавати допомогу. “На щастя, прийняли у лікарні святого Пантелеймона, — ділиться Максим Марченко. — Провели реампутацію стопи до рівня гомілки, бо за цей час п’ятка зазнала деформації. Днями переніс шосту операцію — видалили остеофіти, які виросли на культі”. Тепер боєць проходить реабілітацію в Центрі “Незламні”, спеціалісти якого готують воїнові протез.
За рік, що минув, бійцеві не вдалось отримати довідку про обставини поранення й оформити інвалідність, тому він не отримав жодних виплат від держави. “Дуже прикро через таке ставлення, — ділиться Максим. — Але не тільки я опинився в такій ситуації”.
Фото надав герой
Чи не найбільша розрада для бійця — зустрічі із семирічною донькою, яка дуже любить татка. “Боляче за сина, — ділиться мати. — Він добровільно став на захист країни, а тепер виявився непотрібним. Але Максим — сильний! Ще й мені допомагає триматись”.
