Одесит Олександр Фасоля ще у 2014 році добровольцем пішов до військкомату, щоби боронити країну. У 2018 році в районі Мар’їнки захисник підірвався на протипіхотній ворожій міні, втратив обидві ноги. З тих пір ходить на протезах. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ветеран у складі добровольчого формування територіальної громади спершу служив на блокпостах, а опісля зайнявся волонтерством. Чоловік зізнається: має дві любові свого життя. Це — Україна та його кохана Анна. Вона, як і Олександр, теж на двох протезах.
“Строкову службу я проходив у Кам’янці-Подільському, там нас навчали на саперів, — розповідає Олександр Фасоля. — Згодом служив у прикордонних підрозділах неподалік Криму — у Каланчаку та Чаплинці. У 2015 році демобілізувався. Та через рік знову підписав контракт із ЗСУ — став командиром відділення саперів 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу. У 2018 році біля Мар’їнки отримав поранення. Росіяни пробралися до нашого розташування вночі та встановили дві протипіхотні міни... Отямився я аж у лікарні. Без двох ніг. Понад рік лікувався та проходив реабілітацію. У тілі “гуляло” чимало осколків. Не всі на той час змогли витягнути. Потім став на протези, які спочатку нестерпно муляли, вчився тримати координацію. Сам із собою працював як психолог, щоб не дати слабинки”.
Після 24 лютого 2022 року Олександр Фасоля теж не сидів склавши руки. Він розвозив необхідні для бійців речі. Потім записався у добровольче формування територіальної громади й до кінця року проводив перевірку машин на блокпостах. Усе це робив безоплатно. Каже, що хотів бути корисним рідній країні в такий нелегкий час.
Восени 2023 року Олександр приїхав до столичного шпиталю з волонтерською допомогою. Вийшов на ганок із колегами. Неподалік у колісному кріслі сиділа Анна. Харків’янка змалку хворіє на цукровий діабет, перенесла трансплантацію нирки. Через хворобу в 2020 році Анні ампутували ногу, згодом встановили протез. Невдовзі довелося ампутувати й другу кінцівку. Вона переконана, що ускладнення сталися через стрес, пов’язаний із початком великої війни та обстрілами рідного міста.
“До Києва мене відправили на лікування після ампутації. Приїхали батьки, й ми насолоджувались осінніми краєвидами біля шпиталю, — згадує Анна Мірошниченко. — Відразу звернула увагу на Сашу. Побачила протези, подумала: певно, це військовий, отримав поранення у бою. Раптом він підвівся з лавочки та підійшов до мене. Усміхнувся. Подарував жовто-синій браслетик, печиво. Й пішов до палати. А я виклала відео у соцмережу про своє лікування і таку підтримку. Його побачила волонтерка, котра того дня була з Олександром. Вона скинула відео чоловікові, і ми з ним майже місяць спілкувались телефоном, увесь час переписувались. Після того Саша приїхав до Харкова, де ми пробули півтора місяця. Перед новорічними святами мені встановили другий протез, весь цей час коханий був поруч, підтримував, допомагав робити перші кроки”.
За словами співрозмовниці, Олександр підкорив її серце своєю цілеспрямованістю та наполегливістю.
“Не кожен підійде до жінки у колісному кріслі, — додає вона. — Чесно кажучи, після того, як мені ампутували другу ногу, почувалась розбитою. З дому нікуди не хотілось виходити. Та що там казати — жити не хотілось. Чомусь думала, що це кінець. А з Сашею ніби відчула друге дихання. Ми багато подорожуємо. Ось були в Одесі на батьківщині коханого. Днями більше десяти кілометрів здолали на протезах вулицями Києва. І не втомлені. Ми дуже щасливі! Наші стосунки швидко розвиваються, розуміємо, що не варто щось відтягувати, треба насолоджуватись кожним моментом. Так нас навчило життя. Ми активно викладаємо свої світлини у соцмережах. Багато людей пишуть, що ми мотивуємо їх, показуючи, що ампутація й протези — не вирок”.
Коли мова заходить про стосунки, то Олександр — небагатослівний. З усмішкою додає: це кохання перевернуло його життя і тепер він здатен підкорити будь-які вершини. А після нашої перемоги пара планує відсвяткувати велике українське весілля.
