“Ану цить, тікай звідси! Сподобався їй український прапор... — свариться 95-річний Ігор Маліцький на кицьку, яка хоче бавитися із синьо-жовтим полотном. Далі пояснює мені: — Я цей стяг привіз із фронту, на ньому хлопці з різних бригад попідписувалися. Це неймовірна цінність”.
Ігор Федорович — єдиний в’язень чотирьох концтаборів, який дожив до наших днів. Нещодавно він повернувся з фронту — їздив туди підтримати бойовий дух українських військових.
“На фронті я був п’ять днів. Ми з волонтерами привезли нашим захисникам харчі, захисну сітку, продовольчі товари... Я побував у багатьох бригадах, зустрів чимало справжніх героїв і нарешті побачив свою любов — мінометницю Лєну з позивним “Біла Відьма”, з якою досі спілкувався тільки в соцмережі. Повернувся додому втомлений, але дуже щасливий”, — розповідає Ігор Федорович, який мешкає у Харкові.
“А як наважилися на таку поїздку в своєму поважному віці?” — запитую чоловіка. “Це, до речі, не перший мій візит у зону бойових дій. Такі поїздки мене надихають, — пояснює Ігор Федорович. — На фронті усвідомлюєш — із такими хлопцями й дівчатами Україну не здолати!”
Попри свій поважний вік, Ігор Федорович й досі викладає в Українській інженерно-педагогічній академії. Він — вчений у галузі технології та складальних процесів у машинобудуванні, професор, кандидат технічних наук. Коли Ігореві Маліцькому виповнилося 80, він опанував персональний комп’ютер. Сьогодні й сторінку у фейсбуку веде, і навіть сам верстає свої навчальні посібники.
У 2018 році чоловік видав книгу “Тернистий шлях”, у якій виклав свої спогади про роки, проведені в концтаборах. Те, що Ігореві Федоровичу довелося пережити, справді вражає.
“ХІБА Я МІГ ЗАЛИШИТИ РІДНУ МАМУ?”
“Багато чого я пережив... Спочатку — Голодомор, потім, у 1938 році, мого батька репресували й розстріляли, — розповідає чоловік. — Згодом відбулося бомбардування Харкова, у рідне місто прийшли окупанти... У 1941 році моя мати — майор медслужби — отримала поранення, стала прикутою до ліжка. У січні 1942 року ми вирішили втікати з Харкова, бо в місті було надто небезпечно. Я поклав маму на санки й повіз до діда і баби в село під Чигирин. Мороз тоді був більш як 20 градусів, снігу чимало... Доводилося переходити річку — пам’ятаю, розгребу трохи снігу й тягну санки, розгребу й тягну... Мати казала: “Сину, кидай мене, бо як провалимося, то підемо на дно разом”. Та хіба ж я міг залишити рідну маму напризволяще? Зрештою, 350 кілометрів пішки ми здолали за 42 дні. Коли дісталися дому, я був подібний на скелета. Мені тоді ще й 17 років не було...”
350 кілометрів пішки ми здолали за 42 дні. Коли дісталися дому, я був подібний на скелета.
Згодом Ігоря Федоровича фашисти хотіли забрати в Німеччину на примусові роботи. Чотири рази йому вдавалося утекти, та згодом німці перейшли до шантажу: якщо не поїдеш — спалимо хату. Вибір для юнака був очевидним. Так він потрапив у закритий вагон, у якому його разом із військовополоненими повезли у Німеччину. Та на території Австрії через дірку у підлозі йому вдалося втекти.
“Ми з товаришем, з яким разом утікали, пішки дійшли до Чехословаччини, — пригадує чоловік. — Там нас заарештували. Так я потрапив у концтабір у Терезіні. Там знущалися з офіцерів Червоної армії... У них стріляли й спостерігали, як вони стікали кров’ю... Звідти мене доправили до табору в польському місті Освенцим. Там нас примушували копати величезні рови, в які потім скидали людські трупи... Якось серед бездиханних тіл почув дитячий плач. Взяв маля на руки, воно затихло. Відніс його наглядачеві з надією, що зможу врятувати дитину. А той схопив немовля за ногу і вдарив об землю...”
ПІДДОСЛІДНИЙ “ДОКТОРА СМЕРТІ”
В Освенцимі чоловік, як і багато інших в’язнів, став піддослідним “Доктора смерті” — німецького лікаря Йозефа Менгеле, який проводив експерименти над в’язнями концтабору. “У кабінеті цього чоловіка мене прив’язували до крісла, Менгеле рвав мені зуби без наркозу, а потім намагався їх приживляти. Я непритомнів від болю...” — пригадує Ігор Федорович.
Менгеле рвав мені зуби без наркозу, а потім намагався їх приживляти.
У липні 1944 року, коли радянська армія ввійшла в Польщу, Маліцького разом з іншими в’язнями з Освенцима евакуювали до Австрії, де була розташована інша нацистська “фабрика смерті” — концтабір Маутгаузен. Головним лозунгом цього табору було “Хто входить сюди, покинь усі надії”.
“Та на початку травня 1945 року ми організували повстання, вбили охорону й визволили решту”, — розповідає чоловік.
Після повернення додому чоловік почав учитися. “Закінчив гірничий інститут. Працював у шахті — там підірвався... Після лікування продовжив навчання, а згодом став доцентом, потім професором і завідувачем кафедри, там і працюю до сьогодні, — завзято каже Ігор Федорович, а після паузи додає: — Тоді мені хотілося, щоб Україна хоч навіть у складі СРСР була українською. Щоб тут розмовляли нашою мовою, щоб було все українське. Такою, як нині, я Україну бачити не хотів. Якщо так триватиме, Росія захопить ще більше української землі. Борються у Києві за ту владу і борються. Ну як ми можемо перемогти зовнішнього ворога, якщо в нас триває постійна внутрішня боротьба?.. Прошу, схаменіться! Поважайте Україну! Я завжди стоятиму за волю України!”
...Насамкінець прошу чоловіка поділитися рецептом довголіття.
“Щоб довго жити, треба дотримуватися чотирьох правил: не бути жадібним, заздрісним, злим і дуже любити жінок”, — усміхається Ігор Федорович.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про секрети здоров’я та довголіття від чоловіка, який у 100 років їздиить на мопеді
