Пів року тому в сім’ї Лариси та Івана Кушнірів народилося одразу четверо немовлят. Іванко, Женя, Сашко та Каролінка мали вагу трохи більше кілограма та 200 грамів. Нині ж вони підросли та зміцніли. Як дають собі раду їхні батьки?
Родина Кушнірів мешкає у закарпатському селі Калини. Живе у двоповерховому будинку, має невеличкий сад та город. Кушніри радо дозволили завітати до них у гості. На порозі оселі мене зустрічає 26-річний батько Іван. “Заходьте, заходьте, — припрошує. — Будемо знайомитись із малятами, вони саме щойно поїли”. До нас виходить і 20-річна мама четвірнят. Ми разом ідемо до малечі.
У дитячій кімнаті вряд стоять чотири ліжечка. Зараз коло них дбайливо клопочеться Іванова мама — 50-річна пані Василина. Бабуся саме гойдає у колисці маленького Сашка. “Сьогодні діточки такі спокійні, ще ніхто ні разу не плакав”, — радіє вона.
“У сірих комбінезончиках у нас хлопчики, — тим часом захоплено поспішає розповідати про малечу мама. — Іванко ось найміцніший — важить уже більше шести кілограмів. А це наша красуня Каролінка, вона трохи капризулька. Тільки поклади у колиску, як знову проситься на ручки”.
Біля ліжечок — багато коробок із дитячим харчуванням та дитяча вага. На столику поряд — мірні скляночки, ложечки, пляшечки для годування. “Це наша дитяча кухня”, — сміється пані Василина.
Увесь посуд тут пронумерований. Цифра відповідає певній дитині. Батько показує блокнот із записами про малят. “Тут ми занотовуємо, хто скільки з’їв, на скільки підріс чи збільшив вагу. Отака батьківська бухгалтерія”, — каже чоловік.
Тато щодня занотовує, скільки суміші та грудного молока з’їли діти.
Годувати діток потрібно кожні 4 години, діляться батьки. Щодня Лариса прокидається о 4-й ранку та зціджує для малят грудне молоко. Тим часом Іван готує суміші, якими їх догодовують.
“Спочатку ми з чоловіком та свекрухою годуємо трьох малят, а той, хто у цей час спокійніший — чекає, — каже мама Лариса. — На тиждень нашим діткам потрібні дві упаковки суміші, на які витрачаємо 680 гривень. Підгузків теж йде багато — 24 штуки на день. Нещодавно замовили кілька великих упаковок на майже три тисячі гривень”.
“Ох, грошей нині витрачаємо дуже багато. Але, дякувати Богу, даємо собі раду. Усі товари для малят замовляємо гуртом в інтернеті — так дешевше”, — каже Іван.
Раніше чоловік їздив на заробітки за кордон. Утім відтоді, як народилися діти, залишається вдома, щоб разом з дружиною і мамою доглядати малят.
“Переодягати в чисте іноді треба і по п’ять разів на день, тому прання маю багато. З купанням теж непросто. Поки я роздягаю дітей, Іван готує ванну для кожного”, — каже Лариса.
Пляшечки для годування малят батьки пронумерували, аби не заплутатись.
Двічі на тиждень до родини навідується сімейний педіатр. “На щастя, малюки здорові. Активно розвиваються, набирають по 200 — 300 грамів щотижня. Аби не вректи, — стукає тричі по столу Лариса. — А скоро й повзати почнуть — тільки й встигай впильнувати!”
Нашу розмову перериває плач Каролінки. Лариса миттю бере дочку на руки, пригортає до себе. “Сонечко моє, не плач”, — каже вона і ніжно цілує донечку.
“Тепер нам уже легше, — каже, заспокоївши малечу. — Найважче було перші три тижні у пологовому. Діти щоночі майже безперестанку плакали, їх треба було постійно колисати, заспокоювати... Я тоді спала по годині на добу. Чоловіка та свекруху не пускали до мене через карантин. Досі з жахом згадую той час”.
Іван бере Ларису за руку. “Я лише можу уявити, як важко тоді було тобі”, — каже. Вражає, як Іван та Лариса допомагають одне одному. Вони кажуть — після народження діток їхні стосунки тільки зміцніли. “За ці місяці ми з чоловіком жодного разу не скандалили, — каже Лариса, обіймаючи чоловіка. — Найбільша сварка (така безглузда!) у нас тривала 5 хвилин, коли Іван сплутав кришечки від пляшок із харчуванням Івана та Каролінки, а потім поклав Женьку в ліжечко Сашка”. (Сміється).
Ввечері сім’я вирушає на прогулянку. Бабуся Василина одягає шапочки дітям та перекладає на велике ліжко.
“Зараз легко зібратися надвір, а от взимку на це витрачали цілу годину. Потрібно ж всіх одягнути в теплі комбінезони, шапки!” — згадує жінка.
Тим часом Іван виносить з гаража два подвійні візочки для прогулянок. Лариса та Василина кладуть у них діток.
“У нас тут дороги вузькі, часто їздять машини, тому потрібно дуже обережно йти з візками один за одним”, — наголошує Іван. Дорогою молоде подружжя розповідає, як вони познайомились. “Я побачив її сторінку в соціальній мережі. Лариса мені одразу сподобалась, і я додав її до друзів, — каже чоловік. — Та написати їй не наважувався. Аж тут вона написала першою. Так почали спілкуватися, а коли зустрілися, я відразу зрозумів, що це — моя людина. Між нами був якийсь особливий зв’язок”.
Лариса киває й усміхається. “Я теж одразу зрозуміла, що він — моя доля”, — каже.
У листопаді 2018 року після року зустрічей Лариса та Іван одружилися. Признаються — планували лише одну дитину.
“Коли я вагітна перший раз пішла на УЗД і почула про двійнят, то була вражена. Можете уявити мої емоції, коли через два тижні дізналась, що насправді будуть трійнята, а на сьомому тижні виявилося, що четвірнята!” — усміхається Лариса.
Подружжя не приховує, що спочатку ця новина їх неабияк збентежила. “Було страшно. Але потім я збагнув, що разом з Ларисою нам усе під силу”, — ділиться Іван.
Батьки радіють, що їхні малюки ростуть здоровими та гарно набирають вагу.
Після прогулянки сідаємо вдома випити кави, яку приготувала пані Василина. Вона забирає малят, вкладає в ліжечка та йде трохи відпочити. А ми тим часом утрьох продовжуємо бесіду.
“Знаєте, яка найбільша мрія у нас, молодих батьків? Виспатися! Тепер я відпочиваю максимум п’ять годин”, — каже Лариса.
І кількох хвилин не минає, а з дитячої знову чути плач. Іван миттю підводиться з-за столу та біжить до кімнати.
“Знову Каролінка”, — каже, повертаючись із кімнати з донечкою на руках. Тепер вона “кавуватиме” з нами. Батьки розмірковують про своє майбутнє. “Не встигнемо озирнутися, а вже до школи збирати потрібно буде, — каже молодий тато. — Ми будемо старатися дати нашим дітям все, що можемо, — любов, турботу та підтримку”.
“А ще поповнення в сім’ї плануєте?” — запитую.
Подружжя знизує плечима. Лариса дивиться на Івана і з ніяковою усмішкою каже: “Ну, можливо, років через 10, коли ці малята підростуть”.
Батьки четвірнят не приховують, що втомлені, що у них є труднощі, але кажуть, що на сто відсотків щасливі. Не повірити, бачачи вогники в їхніх очах, неможливо.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про Сенсотеку — простір для людей з інвалідністю, котрі шукають підтримки та спілкування
