Вінчання відбулось у міжконфесійному храмі святої Анни, який поміж собою воїни називають “духовною домівкою”. Вінчав пари отець Ростислав Процанін з Вінниччини, військовий капелан.
Шлюб взяли, зокрема, 43-річний Василь та 29-річна Наталія з Гайсина, що на Вінниччині. Жінка працює продавчинею, а її коханий — вже чотири роки на війні.
“Наталя захотіла взяти шлюб на Донеччині, — розповідає отець Ростислав Процанін. — Наречені зателефонували мені, попросили приїхати з Вінниччини на Схід та обвінчати їх. Ми давно знайомі, бо бригаду, в якій служить Василь, я взяв під опіку як військовий капелан. На прохання пари одразу відгукнувся”.
Уже згодом отець дізнався, що у цьому ж храмі хоче взяти шлюб ще одна пара вояків. 45-річний Олександр та 47-річна Наталя — військовослужбовці 57-ї бригади. Олександр працює водієм. Наталя — мінометниця. Чоловік родом з Луганська, за свою патріотичну позицію кілька місяців перебував у полоні бойовиків. Після звільнення підписав контракт із ЗСУ. Наталя — з Києва, спершу була волотеркою на фронті. На передовій пара і познайомилася. Між чоловіком і жінкою спалахнули почуття.
Наречена Наталія з Вінниччини сама обрала собі сукню. А її коханий Василь попросив отця дібрати одяг для нього на свій смак. “Тож я замовив стрій молодому у місцевої майстрині, — зазначає отець Ростислав. — За декілька днів вона підготувала лляну сорочку, вишиту жовто-синіми квітами та колосками. Опісля і для другої пари підготував вбрання — це, щиро кажучи, були дуже приємні клопоти”.
Найважче було привезти за майже 700 кілометрів коровай. “Але, слава Богу, вдалось”, — усміхається священник. Одружилися закохані у прифронтовому місті Селідові. Опісля поїхали до церкви для вінчання. Свідками шлюбу стали побратими.
Після вінчання всі зібрались за вечерею на позиції. Найбільше, кажуть, смакував весільний коровай.
ПРО ДУХОВНУ ДОМІВКУ
Історія храму, в якому закохані взяли шлюб, почалась у 2015 році. Запорізькі волонтери приїхали у Карлівку, щоби надавати стоматологічну допомогу бійцям — для цього обладнали покинутий будинок. У розмовах з пацієнтами з’ясували, що бійцям не вистачає моральної опіки, місця, де можна побути наодинці, помолитись. Тож волонтери знайшли місце неподалік стоматологічного центру для будівництва храму.
Над церквою трудилися гуцули з Верховини. Зробили храм дерев’яним. Не використали у будівництві жодного цвяха! А назвали на честь святої Анни, бо таке ім’я мала покійна мати волонтера та ініціатора ідеї
— Мирона Угрина.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як рідний брат нагородженого посмертно бійця продовжує війну з окупантами
