Ми розмовляємо, коли на годиннику 22.00. 49-річний Євген Сидоренко щойно повернувся з роботи. Нині він працює у командуванні Сил логістики ЗСУ, живе у столиці.
“Танкістом я мріяв стати з дитинства, — розпочинає розповідь про себе Євген. — Пригадую, як ще у восьмому класі направив п’ять запитів у танкові війська, повідомив, що хочу служити там. Зрештою, після 9 класу вступив у Київське вище танкове інженерне училище. Далі за розподілом проходив службу в Криму, де познайомився з майбутньою дружиною. Вона в мене теж військовослужбовиця. І донька також навчалась у військовому училищі! Ось така в нас сім’я”.
— Коли ви потрапили на Донбас і що найчастіше згадуєте з того періоду?
— Із початком військової агресії Росії. Виконував обов’язки начальника бронетанкової служби, займався організацією експлуатації військової техніки, її евакуацією, відновленням.
А найстрашніше, що довелося пережити, — це бої під Іловайськом. Я тоді був у складі бронегрупи Олексія Грачова, керував бронетанковою службою оперативного командування “Південь”. 24 серпня ми отримали інформацію про вторгнення російських військ. Противник “бачив” своїми станціями артрозвідки кожен наш постріл і накривав кількома дивізіонами.
Були серйозні втрати. Ми розуміли, що в оточенні, й без артилерійської підтримки, кількох ліній оборони, міцних укриттів і запасів боєкомплекту зможемо протриматися недовго. Але ніхто не панікував.
Наступного дня до села Агрономічного прорвалася колона російських десантників. Наша група інженерів, яка була частково підсилена військовослужбовцями 51-ї та 93-ї бригад, тримала оборону. В тому бою вдалося пошкодити один із російських танків.
— Той самий, завдяки якому про вас і заговорила вся Україна?
— Так. Росіяни, втікаючи, залишили його заведеним. Один з бійців, Іраклій Крутеля з 93 -ї бригади (на жаль, він загинув у 2015 році), застрибнув у нього і перегнав у силосну яму для укриття. Там ми знайшли документи про те, що танк належить військовій частині РФ. Я не був учасником цього бою, але отримав наказ оглянути і, за можливості, відремонтувати трофей. Запропонував перегнати танк на наш блокпост та прийняв його на озброєння. На цьому трофейному танку я і виїхав у напрямку російської колони.
— Чому ви туди попрямували?
— Тоді десь о 14.00 розвідники доповіли по рації, що із Кутейникового (селище на Донеччині. — Авт.) на нас рухається колона російської техніки. Звідти до нашого пункту дислокації було кілометрів сім-вісім. Тож до зустрічі з ворогом залишалось декілька хвилин. На нашому блокпосту, крім однієї протитанкової гармати “Рапіра” МТ-12, важкого озброєння не було. А єдиною боєздатною машиною виявився той російський танк, який я саме завершував ремонтувати. Тож я прийняв рішення їхати в напрямку ворога на танку. Побратими тим часом готували зброю до бою. Я ж їхав і думав — якщо й загину, то хоч дам хлопцям можливість перезарядитися.
Я ж їхав і думав — якщо й загину, то хоч дам хлопцям можливість перезарядитися.
— Було страшно?
— Було дуже страшно. Навіть ноги тремтіли. Я тоді відкрив вогонь з кулемета у напрямку ворога. Росіяни відкрили хаотичний вогонь у відповідь. У танку мені довелось стрибати з місця на місце, постійно “лупили” кулі. Я доповів командуванню, що ведеться бій. На допомогу відправили ще один танк і 2 БМП. Коли наш навідник підбив третю машину в колоні ворога, росіяни розвернулися і відступили.
— А де тепер цей танк?
— Я залишив його на полі бою. Згодом дізнався, що він зник із території України.
— Що було далі, після Iловайська?
— Після виходу з Іловайська мене привезли в шпиталь Дніпра, наклали шви на отримані поранення. Моя психологічна реабілітація була проста: я побачив, що в лікарні — жодного вільного місця, всі коридори заповнені нашими пораненими, хлопці лежали без рук та ніг. Я розумів: потрібно йти працювати, відновлювати військову техніку, і ця робота замінила мені всіх психологів.
— Далі ви знову потрапили на Донбас?
— Так, друга ротація на Схід була в 2015 році, третя — у 2016-му. І нині я щомиті готовий знову піти на фронт.
— Які відчуття у вас були під час отримання нагороди й звання Героя України?
— Я тоді згадував загиблих побратимів з Іловайська. Водія батальйону Івана Маклакова, механіка-водія тягача Юрія Крупенича, командира танка Сергія Ісаєва... У боях там ми заплатили, на жаль, найвищу ціну. Але, якби не вона, Україна втратила б і Маріуполь, і всю прибережну територію...
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як це — жити у найбільш грозовому місці в Україні
