Олена Іванченко із Білозерного, що на Кіровоградщині, у пам’ять про загиблого сина возить допомогу на фронт. Життя Володимира Петленка обірвалося 24 березня під час виконання бойового завдання у Харкові. Після тяжкої втрати жінка вирішила, що присвятить своє життя волонтерській справі, адже у кожному бійці тепер бачить свою дитину.
“Знайомі кажуть, що я від дому вже витоптала стежку до кладовища. Певно, не було такого тижня, коли б не йшла до свого синочка, — починає розмову мама бійця Олена Іванченко. — Володимир був моєю опорою та радістю. Після школи навчався у Кропивницькому аграрному фаховому коледжі на електрика. Далі була строкова служба в армії. Після повернення син вступив на факультет автоматики та енергетики Центральноукраїнського національного технічного університету. Проте отримати диплом не встиг. 12 лютого 2015 року у нього народилася донька Дар’я, а вже 14 лютого Володя пішов служити за контрактом. Синові давали відстрочку, але він і слухати про неї не хотів. Пройшов усі гарячі точки, зокрема, на Маріупольському напрямку. Після року і двох місяців був демобілізований. Та через пів року заявив, що йому важко вдома, і знову підписав контракт на три роки. Спершу служив у 72-й окремій механізованій бригаді, далі була 79-та окрема десантно-штурмова бригада. Син пишався званням воїна, з гордістю носив форму і казав, що це велика честь — боронити Україну. Після демобілізації працював електриком на місцевому кар’єрі”.
25 лютого 2022 року Володимир Петленко пішов до військкомату. Щоправда, признався рідним у цьому лише після того, як його зарахували у 40-ву окрему артилерійську бригаду оператором “Граду”. Мав позивний “Цезар”.
“Володимир боронив Харків. А ми з чоловіком стали волонтерити — передавали на передову смаколики, ліки, допомагали з амуніцією. 24 березня 2022 року об 11-й годині син написав: “Мамо, привіт. Я працюю”. Через кілька годин я набрала його, але зв’язку не було. А ввечері — страшна звістка, що сина вже нема. Того дня окупанти випустили по ринку “Барабашово” ракети “Ураган” із касетними елементами. Під обстріл потрапив мій син із побратимами, які там виконували завдання. Уламки посікли Володимиру ноги, один влучив у серце. Врятувати сина не змогли. Я майже не пам’ятаю похорону, мені весь час давали ліки, я непритомніла. Бо це не лише Вовине серце зупинилось, а й моє!”
Після втрати сина Олена Іванченко вирішила, що тепер має працювати на перемогу ще більше. “Ми з чоловіком об’їздили майже цілу Донеччину. Всі зароблені кошти вкладаємо у благодійність, живемо тепер тільки армією. Допомогли придбати воїнам дві машини, прилади нічного бачення, турнікети, безпілотники, лопати, — каже жінка. — Школі, в якій вчився Володимир, купили обладнання для їдальні, подарували телевізори. Коли ми переможемо, для мене це буде день і радості, і смутку. Піду на могилу до сина, поплачу і вкотре скажу, як безмежно його люблю. І як горджуся своїм Героєм”.