Окупанти 43 дні тримали у полоні двох пасторів-капеланів і лікаря. А священника ПЦУ — 68 днів. Усі вони судном “Сапфір” пливли на острів Зміїний із рятувальною місією — по тіла загиблих українських прикордонників. Коли вийшли у море, то не знали, що наші хлопці живі. Зрештою капеланів і цивільного медика звинуватили у тероризмі й тривалий час утримували за ґратами...
26 лютого Іван Тарасенко, Леонід Болгаров, Олександр Чоков і Василь Вирозуб вирушили на Зміїний без бронежилетів чи інших засобів захисту.
“Я взяв лише Біблію і поліетиленові мішки, — каже пастор Леонід, який служить капеланом із 2014 року. — На острів росіяни не дозволили вийти. Натомість показали відео, з якого ми зрозуміли, що наші військові заарештовані й перебувають у Севастополі. Відтак і нас туди повезли...”
Проте в Криму вони надовго не затрималися. Капеланів і лікаря разом із майже 200 іншими полоненими етапували літаком до Курська. Далі — у Шебекіно на Білгородщині, опісля — у Старий Оскол тієї ж області. У СІЗО №2 їх посадили в чотиримісну камеру і постійно викликали на допити. Приписували належність до терористичної групи.
“Казали, що ми їхали на Зміїний, щоб підірвати острів, — зазначає Леонід Болгаров. — Напевно, у свої 64 роки я дуже схожий на спецпризначенця... Допити проводили майже щодня і дуже багато разів брали відбитки пальців. Полоненим завжди наказували тримати руки за спиною і дивитися лише вниз”.
Якщо у Севастополі слідчі ставилися до них ще доволі лояльно, то у Старому Осколі українців люто ненавиділи. “Нас дубасили кийками, використовували електрошокери, — розповідає лікар Іван Тарасенко. — Допити, які тривали щонайменше годину щодня, проводили у “клітці”. Це рятувало від побиття...”
Якось зайшов російський майор і сказав, що з 31 березня щодня о 6.00 звучатиме гімн росії й полонені мають стояти як за командою “Струнко!” “Ми міркували, як поводитися. І я запропонував у цей час пошепки співати “Ще не вмерла Україна”, — каже капелан Леонід Болгаров. — У нашій камері велося відеоспостереження. І наглядачі побачили, що отець Василь молиться під час виконання російського гімну. Йому зробили зауваження, а невдовзі забрали. Вже потім ми довідалися, що отця Василя посадили у карцер. Його катували”.
Із харчуванням було все погано. “До полону я важив 83 кілограми, а коли повернувся в Україну — 71. За 43 дні схуд на 12 кг, — каже лікар. — Було так, що ми цілими днями нічого не їли. У Старому Осколі годували таким варивом, що голодні собаки, напевно, не їли б. На обід приносили свої щі — воду зі шматками твердої капусти”.
До полону я важив 83 кілограми, а коли повернувся в Україну — 71. За 43 дні схуд на 12 кг.
У камері спочатку забороняли впродовж дня сідати на койки. Лише — на окрему дерев’яну лавку. Потім почергово забирали полонених на допити і виводили на прогулянки. “Там на нас цькували собак, били кийками, кулаками, викручували руки, змушували бігти”, — розповідає пастор Леонід.
...В один із квітневих днів полоненим оголосили про обмін. Дорога в Україну була довгою. Знову літак до Курська, потім — Ростов-на-Дону, далі — Сімферополь. Процедура обміну відбулась біля Запоріжжя. Щойно все завершилось, вони почали співати гімн України.
Відтак визволених із полону українців повезли у Полтавську область — до санаторію Нацгвардії. Надали меддопомогу тим, кому вона була потрібна. Опісля дали мобільні телефони, щоб подзвонити рідним.
“Дружина знала, що я потрапив у полон. А 80-річній матері боявся про це повідомляти, — каже Іван Тарасенко. — За тиждень до повномасштабного вторгнення помер батько. Тож мамі стресів вистачало...
Після повернення додому психологічно було дуже важко. Перші два-три тижні мав безсоння. Лягав о 22.00 і спав до 1.00. А потім до 6.00 не міг очей стулити. Все згадував дні, які провів у полоні. Спливали у пам’яті розбомблені вщент українські міста, які побачив на власні очі. І це додавало більшого болю”.
“10 квітня я вже був удома, де чекали дружина і мій прийомний син Вадим, — розповідає Леонід Болгаров. — У червні ми побували в Ризі, куди нас запросив знайомий пастор. А потім у Польщі зустрілися з донькою та онучкою. На щастя, вдалося побачитися...”
Леонід Болгаров після полону повернувся до свого служіння і продовжує капеланську діяльність.
Уже 10 травня — рівно через місяць після визволення з полону — Іван Тарасенко також вийшов на роботу. “У реанімації дитячої лікарні теж доводиться бачити смерті, — зітхає анестезіолог. — Важко. Та розумію, що в нас бракує кадрів.
Поки був у полоні, постійно думав: хоч би дружина їхала з Одеси, щоб не залишалася в окупованому місті. На той час не знав, що реально відбувається. Коли ж повернувся додому, то зрозумів, що мої рідні не хочуть нікуди їхати. Хочуть допомагати людям у рідному місті.
Рідко про що у житті жалкую. Вважаю, якщо вже щось сталося, то така воля Божа. Дякую Богу, що залишився живий. Хто знає, що б сталося, якби я не опинився на судні “Сапфір”. Точно пішов би 25 лютого у військкомат. Не відомо, чи дотепер був би живий”.
Іван Тарасенко, Олександр Чоков, Леонід Болгаров і Василь Вирозуб після полону дуже здружилися. Іноді вони збираються та згадують пережите... І, попри все, беззастережно вірять у перемогу України.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історії трьох сімей, які втекли від війни у Канаду
