У молодості Віктора Мельника відрахували з вишу за критику комуністичної партії. Потім він стояв за Україну на Майдані, де дістав поранення в голову. А з початком війни шестеро його синів один за одним вирушили на фронт. Хоч пан Віктор зі скромністю каже, що його родина — така ж, як і багато інших в Україні, я вважаю, що вона — направду унікальна. І хочу розповісти її історію.
ЇХ ПОЄДНАЛА ЛЮБОВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ
68-річний Віктор і 62-річна Зоя Мельники нині живуть у селі Глезному, що на Житомирщині. Кажуть, що закохались одне в одного завдяки українській пісні — вони разом виступали на концертах.
Ще до весілля наречена поділилась з коханим своєю мрією: “Хочу мати багато дітей”. Чоловік спитав майбутню дружину, чи готова вона до труднощів, які можуть спіткати багатодітну сім’ю. “Я з тобою готова до всього”, — рішуче відповіла Зоя.
Пара побралась у 1976 році. Вже наступного року в подружжя народився первісток, а згодом — ще п’ятеро синів і донечка. “Віталик, Назар, Сашко, Ярослав, Артур, Любомир, Олеся”, — перелічує імена своїх дітей Віктор Ананійович.
Народивши власних діток, сім’я вирішила також подарувати батьківську любов і тим, кому її чи не найбільше бракує. “Ми пройшли навчання й отримали сертифікат прийомної сім’ї, — каже Віктор Ананійович. — Спершу взяли трьох підлітків (двох дівчаток і їхнього рідного брата), але через півтора року дітей забрала їхня бабуся з тіткою. Потім взяли на виховання шестикласника Миколу”.
Усіх своїх дітей сім’я виховувала патріотами. Такими вони й виросли, створивши власні родини. А потім почалась війна...
30 СЕКУНД, АБИ СКАЗАТИ, ЩО ЖИВИЙ
Першим добровольцем на фронт пішов Назар, який захищав рідну землю півтора року.
“Потім підписали контракт Сашко та Ярослав, досі служать, — розповідає пані Зоя. — На фронт вирушив і Артур. У 2015 році він дістав мінно-вибухову травму шиї, був у комі, переніс важку операцію. Тепер у нього перша група інвалідності...”
Одразу після того, як Артур зазнав поранення, його покинула дружина, забравши зі собою дитину. Але батько щодня спілкується з дочкою, у них дуже теплі й близькі стосунки.
“Згодом на строкову службу призвали нашого Любомира, опісля він підписав контракт, — каже мати. — У зоні ООС зазнав травми плеча, через що продовжити службу не зміг, комісія визнала його непридатним”.
Донька Мельників теж військовозобов’язана (оскільки закінчила медколедж), хотіла йти служити Батьківщині, та за станом здоров’я її не взяли.
“Найпізніше на війну пішов наш молодший Микола, прийомний син, — розповідає пані Зоя. — Закінчивши школу, сказав: “Мої брати воювали, і я піду”.
Коли діти були на фронті, батьківські серця не знали спокою. Щодня чекали дзвінка. “Іноді у хлопців було лише 30 секунд, аби сказати нам, що живі, — каже батько. — Дружина тоді всі сльози виплакала. Ми не знали, чи повернуться з фронту наші сини, було важко. Але ми поважали їхнє рішення стати захисниками України”.
Іноді у хлопців було лише 30 секунд, аби сказати нам, що живі. Дружина тоді всі сльози виплакала.
До слова, сам Віктор Ананійович брав участь у Революції Гідності, на Майдані був поранений у голову. А з початком війни теж пішов у військкомат, аби потрапити на фронт. Утім його не взяли через вік.
ТАКА ВОНА — СПРАВЖНЯ ЛЮБОВ
...Зоя Миколаївна та Віктор Ананійович разом уже 45 років. Діти подарували їм 17 онуків! Для своїх нащадків пара стала зразком любові та вірності. “Знаєте, як Зоя записала мій номер у своєму телефоні? Коханий, — усміхається пан Віктор. — А в моєму мобільному її номер зазначений Кохана”.
Діти з онуками часто навідують батьків. “А всією родиною ми обов’язково збираємось на Різдво та Великдень, — каже пан Віктор. — Також я постановив, аби діти приїжджали на кожен день народження матері. Збираючись у сімейному колі, часто співаємо українських пісень”.
Нині родина мріє видати збірку поезії Віктора Ананійовича. Чоловік багато пише про рідну землю, українців, мову.
“Пробудіться браття, вічні кобзарі! Пронесіть по світу, що не вмерла мова і не вмре ніколи, доки ми живі”, — цитує пан Віктор свого вірша наприкінці нашої розмови.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також спогади одного сотника Майдану
