Панові Роману — 57 років, його дружині Галині — 50. Подружжя мешкає у Коломиї, що на Прикарпатті. Двоє з трьох їхніх рідних синів — військові.
“Ми з Романом родом із села Воскресінці. Чоловік старший за мене майже на вісім років, я йшла у перший клас, а він школу закінчував, — з усмішкою згадує Галина Угорська. — Коли підросла, то знову зустрілася з Романом і ніби заново познайомилася. Це було кохання з першого погляду. Ми разом уже 30 років”. За фахом пан Роман зварювальник, дружина — вишивальниця. Аби опанувати бажане ремесло, дівчина з Прикарпаття поїхала аж у полтавську Решетилівку, де закінчила професійне училище.
В Угорських троє рідних дорос лих синів: 31-річний Назар, 30-річний Андрій та 27-річний Ігор. Найстарший син тепер у війську, середущий нещодавно приїхав з фронту, а молодший — працює та волонтерить.
Першою прийомною дитиною у сім’ї став Віталій. Тепер йому 33, у нього вже двоє дітей. “Він потрапив до нас 13-річним з одного з інтернатів. На добровільних засадах ми допомагали цьому закладу, там познайомилися з Віталиком. Одного разу взяли його покататися на лижах, — розповідає пані Галина. — Згодом я дізналася, що хлопчик не має опікунів, і, порадившись з чоловіком та дітьми, вирішили прихистити його. Віталій живе окремо, працює будівельником”.
У 2015 — 2016 роках Роман Угорський служив у зоні АТО. Там познайомився з молодшим побратимом, в якого раптово померла мама. Брат воїна був майже 16-річним, а сестри — малі. Боєць рвався й далі воювати, тож його сестер до себе взяли Угорські. Даринці було тоді вісім, а Катрусі — лише три. Дівчатка так прикипіли серцем до подружжя, що Роман з Галиною вирішили стати їхніми опікунами. Нині Даринка займається карате, малює і добре вчиться, Катерина грає в шашки і також любить малювати.
Згодом подружжя наважилося створити дитячий будинок сімейного типу й заопікувалося ще сімома дітьми. Серед їхніх вихованців — три рідні сестри: 11-річна Соломія, 10-річна Мар’яна й 4-річна Марічка. А також — 12-річний Ілля-Петро, 8-річний Богдан і 12-річні брати-близнюки Денис і Тимофій. До речі, кілька дітей — з інвалідністю. Вони безплатно відвідують басейн. Та й загалом, оточені батьківською турботою, ці дітки нічим відрізняються від ровесників.
“Зазвичай встаємо о сьомій ранку, готую сніданок, — каже пані Галина. — Далі чоловік відвозить старших дітей у ліцей, а молодших я веду в садочок. До 12-ї маю приготувати обід. Потім особливі діти йдуть у реабілітаційний центр на спеціалізовані заняття, а інші виконують домашні завдання”. Всі дівчата та хлопці допомагають батькам на кухні. У родині Угорських за один раз варять близько 10 літрів борщу чи супу. Цього вистачає на два обіди. Але пані Галина каже, що готує із запасом, аби в каструлях завжди щось було. Попри щоденні клопоти, жінка встигає ще й вишивати одяг для своєї сім’ї.
Від держави та коломийської громади Угорські отримали будинок площею 376 квадратних метрів, де облаштували затишні кімнати для дітей. Є тут навіть невеличкий спортзал з різним інвентарем. Підтримують і по змозі допомагають великій дружній родині й рідні сини Угорських. Прийомні діти дуже гордяться своїми братами-воїнами.
Подружжя не приховує: з дітьми не завжди легко. Але бачачи, як малеча завдяки їм змінюється та розкривається, забувають про труднощі. Радіють, що можуть подарувати дівчаткам та хлопчикам свою любов, можливість зростати у справжньому родинному колі. “Ми з чоловіком дуже любимо дітей. Така любов — стан нашої душі, — підсумовує мама-вихователька. — Хочемо, аби наш приклад надихнув й інші родини, які мають змогу створювати будинки сімейного типу. Адже кожній дитині потрібна турботлива любляча сім’я”.