До війни він цікавився історією рідного краю, колекціонував монети. Працював у міській раді, тому мав бронь від мобілізації. Попри це, добровільно пішов захищати Батьківщину.
Народився Роман у прикарпатському селі Підпечери. “З дитинства брат був цілеспрямований. У школі любив математику, легко розв’язував складні задачі, багато читав”, — згадує молодша сестра Тетяна Мохняк. З її слів, Роман був фанатом футболу. Кожен матч, особливо з участю івано-франківської команди “Прикарпаття”, детально аналізував, робив спортивні прогнози.
У старших класах юнак залюбки вивчав основи права й історію. Саме історією цікавився не випадково. Дідусь Романа по материній лінії Василь Бобик був вояком УПА. Згодом, коли прикарпатець йшов на війну, то згадував діда, який воював за волю України. “Я теж буду, як і він, захищати вас”, — сказав тоді стривоженій неньці.
Після 9-го класу Роман навчався в Івано-Франківському обласному ліцеї для обдарованих дітей із сільської місцевості. “Я хотіла, щоб син став юристом, — каже мати бійця Марія Мохняк. — Але він вибрав інформатику. Син колекціонував монети. Як і його батько й дядько. Мав металошукач, з яким ходив лісом, і дуже радів, коли щось цінне знаходив”.
Закінчивши університет, Роман Мохняк три роки працював вчителем інформатики у селі Угринів. Учні його поважали й любили. “Але брат хотів чогось більшого, прагнув розвиватися, застосовувати свої знання на практиці”, — зауважує середуща сестра Любов Гаврилюк. Тому спершу трудився у податковій інспекції. З 2010 року був головним спеціалістом районного Центру соціальних служб для дітей, сім’ї та молоді, далі працював у Тисменицькій міській раді. Остання посада — заступник начальника відділу загальної та організаційної роботи. Паралельно дев’ять років був депутатом райради.
Родинне життя Романа не склалося. Але він дуже любив доньку Валерію, радів її успіхам і здобуткам, всіляко підтримував, почав будувати для неї хату. Тепер дівчині 16 років, вона з мамою живе за кордоном.
“Брат мав бронь і міг не йти на війну, проте його рішення стати солдатом було осмислене. Вочевидь він давно про це думав”, — провадить далі сестра Люба. З березня минулого року Роман Мохняк приєднався до 105-ї окремої бригади тероборони, де служив командиром відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів “Рубак”. Воював на Сумщині й Харківщині. Побратими згадують, що він був надійний, як міцна броня.
Наприкінці грудня 2024-го Роман приїжджав додому у відпустку. За словами рідних, був втомлений і мало говорив. У перший день нового року мати провела сина на потяг до Харкова. Дуже тривожилася, мабуть, її серце відчувало біду...
16 квітня цього року прикарпатець перебував на позиції біля села Шевченкове, що на Сумщині. Била ворожа артилерія, літали дрони. Від вибуху його бронежилет розірвало на дрібні частинки. Попри це, поранений Роман закрив собою 20-річного побратима. Воїна доправили до однієї з харківських лікарень. Там унаслідок поранення в нього стався інсульт. Бійця перевели до Києва, але його стан не поліпшувався.
28 квітня cерце захисника зупинилося.
Поховали 40-річного воїна у селі Підпечери. Рідні зареєстрували петицію з проханням удостоїти головного сержанта Романа Мохняка звання Героя України.
