Чоловік Тетяни Ластович Олексій та її мама Наталія Луговська із Червонограда, що на Львівщині, загинули на металургійному заводі “Азовсталь” у Маріуполі. А 5 червня виповнилося б 28 років її братові Юрію Луговському “Баррету”, який поліг від кулі ворожого снайпера поблизу села Водяне у Приазов’ї в 2018-му...
РОДИНА ГЕРОЇВ
Тетяна Ластович, донька Наталії Луговської, дотепер не може повірити, що її рідних уже немає. Згадує про знайомство з чоловіком: “Я жила у Червонограді. Працювала кінологинею у Державній прикордонній службі. А Олексій був прикордонником на Сході. Познайомилися ми завдяки спільним друзям. Почали спілкуватися. Було відчуття, наче я знаю Олексія дуже довго — все життя. Він відчував те саме”.
Невдовзі Тетяна з донькою від першого шлюбу переїхала до Олексія у селище Новотроїцьке на Донеччині. “Чоловік ще два роки служив у Державній прикордонній службі, а потім ми вирішили переїхати у селище Ялта Донецької області, що поблизу Маріуполя. Тоді Олексій перевівся у полк “Азов”, у якому служив мій брат Юра”, — розповідає дружина Героя.
Юрій був сержантом Нацгвардії України, снайпером-розвідником полку “Азов”. “Він загинув у березні 2018- го... Був дуже результативним снайпером...” На своїй сторінці в соцмережах мама бійця Наталія Луговська написала: “Ти пішов так раптово... Немислимо, що ось так перервалося твоє життя. Мені залишилися лише сльози та біль. Час, може, і лікує, але стільки не живуть, щоб забути...”
Юрій Луговський “Баррет”, брат Тетяни, загинув від кулі ворожого снайпера у 2018-му.
Сім’я Ластовичів купила будинок, почала робити ремонт, взяла у кредит автомобіль... Питаю Тетяну, що тепер з їхнім будинком. Вона каже, що не знає. Сусіди ще раніше розповідали, що там побували мародери, — знали, що в цьому будинку жила сім’я “азовців”.
МАМА ТЕЖ СЛУЖИЛА В “АЗОВІ”
“Коли ми з Олексієм переїхали у селище, я завагітніла другою дитиною, — розповідає Тетяна Ластович. — Мама приїхала до мене із Львівщини — допомагати в побуті. Згодом стала психологинею полку “Азов”. Робота там була для неї дуже важлива: багато побратимів мого брата Юрка, з якими працювала мама, розповідали про нього, і це їй гріло душу. Допомагаючи хлопцям, допомагала й собі тамувати біль втрати сина”.
МАЛЕНЬКИЙ ІЛЛЯ ВЖЕ НЕ ПОБАЧИТЬ ТАТА І БАБУСЮ
24 лютого Тетяна востаннє бачила чоловіка Олексія. “Забіг ненадовго, щоб взяти ключі від машини, — розповідає жінка. — Помахав рукою, застрибнув в автомобіль і поїхав. Упродовж наступних двох тижнів час від часу повідомляв, що з ним. А коли військові опинилися в оточенні, то зв’язок обірвався. Потім, 19 квітня, зміг подзвонити — востаннє. Сказав, щоб я не хвилювалася, бо має завдання і зможе вийти на зв’язок лише через п’ять-шість днів. І все... 21 квітня Олексій загинув...
19 квітня, зміг подзвонити — востаннє. Сказав, щоб я не хвилювалася, бо має завдання і зможе вийти на зв’язок лише через п’ять-шість днів. І все...
Його, головного сержанта Нацгвардії України, нагородили орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Тим часом мама Тетяни Наталія Луговська після 24 лютого вже була в ролі не психологині, а зв’язкової. І їсти готувала, і прибирала. Робила все, що було потрібно для військових.
“Час до часу, коли Льоша не виходив на зв’язок, мама писала, що чула його через рацію. Так заспокоювала, що все у нього добре, — каже донька пані Наталії. — Востаннє отримала повідомлення від мами ввечері 2 травня, а у ніч на 3 травня її не стало після одного із авіаударів. Це для мене був шок...”
Тетяна виїхала зі свого селища 25 лютого. Встигла доїхати в одне із міст Запорізької області, яке зараз окуповане. “Не говоритиму його назву, аби не наражати на небезпеку родину, в якої ми жили до кінця квітня, — розповідає Тетяна Ластович. — Потім ми таки змогли виїхати в Запоріжжя, де я народила синочка. З немовлям далеко не заїдеш. Тому поки що так і залишаємося у Запоріжжі. Що робитимемо далі — наразі не знаю...”
У день виписки із запорізького пологового Тетяну зустрічали “азовці” — побратими її чоловіка. “Не чекала, що прийде стільки людей, — каже жінка. — Але “Азов” — це сім’я, де намагаються піклуватися одне про одного”.
Новонародженого сина жінка назвала Іллею. “Під час другого УЗД, на якому ми були з Олексієм разом, нам сказали, що народиться хлопчик, — каже мама немовляти. — Льоша дуже зрадів — він завжди говорив, що в нього буде син Ілля. Тож так я і назвала нашого хлопчика...”
Олексій Ластович із донечкою Вікторією.
ВОНИ ЩЕ ТАМ — НА ЗАВОДІ
Донині тіла багатьох загиблих на “Азовсталі” залишаються на металургійному заводі. “Надіємося, що рідних нам повернуть, — каже Тетяна Ластович. — Та поки що конкретної інформації, коли це станеться, немає. Й майже нікому з рідних загиблих на “Азовсталі” від березня військкомати не повідомляли про смерть військовослужбовців згідно з процедурою. Втрати величезні... Тому сім’ям повідомляли про смерть рідних або побратими, які були свідками загибелі, або патронатна служба полку “Азов”. Без офіційного повідомлення про загибель військових рідні не можуть оформити жодних документів. Хіба що змінювати процедури...”
Жінка каже: важко повірити в те, що рідні загинули, поки їх не поховаєш... І просить владу зробити все для того, аби бодай нормально попрощатися зі своїм коханим та мамою.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про настрої у селах поблизу кордону з Білоруссю
