Своїй коханій Владислав якось зізнався: хотів би, щоб його поховали у рідному Верхньодніпровську, на кладовищі, яке розміщене на пагорбі над Дніпром. Бо це, як ілюстрація до рядків Шевченка “Як умру, то поховайте”.
“Я розуміла, звідки ці думки. Коли закривається ліхтар (прозорий корпус над кабіною деяких типів літаків. — Авт.), то, наголошував чоловік, ти вже точно не скажеш, чи відкриється він знову. Тому ліхтар між собою льотчики називають ще і “кришкою гробу”, — зауважує Владислава Солоп, дружина пілота.
...Владислав і Владислава були однокласниками. “Він — моє перше та єдине кохання. Після школи Влад поїхав у Дніпро навчатись у вищому училищі фізичної культури за напрямом греко-римська боротьба. Ми довго не бачились. Потім він вступив до Криворізького військового ліцею. Написав мені й ми знову почали спілкуватись, — розповідає дружина. — Після ліцею коханий вирішив стати льотчиком, подав документи до Харківського університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Я ж навчалась у Дніпрі. Але відстань не стала перешкодою нашому коханню. Ми побрались. Влад мав багато хобі — грав на гітарі, займався нумізматикою, ходив на танці, захоплювався японською культурою і аніме. Навіть писав вірші, один з яких присвятив мені. Ми мріяли про дитину. Впевнена, чоловік був би чудовим батьком. Але всі наші плани зруйнувала велика війна”.
У 2022 році, після закінчення університету, Владислав Солоп проходив військову службу в 299-й бригаді тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова на посаді старшого льотчика. “Коли почалося повномасштабне вторгнення, я була у Польщі, чоловік — у Харкові. Дуже переживала тоді за нього. Але Влад завжди заспокоював, мовляв, усе буде добре”, — каже співрозмовниця.
Пара планувала на Новий рік разом поїхати додому, до рідних. Але 14 грудня 2024-го ворог влучив у літак 24-літнього капітана Солопа (посмертно він отримав звання майора. — Авт.). Це сталось біля населеного пункту Сонячне на Херсонщині. “Чоловік не мав того дня летіти, — каже дружина пілота. — Але він помінявся з побратимом, щоб швидше приїхати до мене... Поховали ми коханого у Верхньодніпровську, на Алеї Слави центрального кладовища. Минуло більш як пів року після загибелі Влада. А я досі до дрібниць пам’ятаю чи не всі моменти нашого життя. Люблю і дуже сумую”.
Наприкінці лютого цього року Владислава Солопа удостоєно звання Герой України.
