Андрій Ющенко народився й виріс у Бердянську. Після школи навчався у технікумі на майстра з ремонту харчового обладнання. Згодом працював за фахом, відкрив власну справу. 20 років тому переїхав з коханою Світланою до столиці, там у них народилась донечка Катерина. Після початку повномасштабного вторгнення став командиром відділення ТрО у Фастівському районі, де зрештою оселилася родина.
“Ми будували укріплення, вистежували в лісах ворожі диверсійно-розвідувальні групи, перевіряли підозрілих людей. Завдань було багато, тож спали по дві години, — каже Андрій Ющенко. — Одного разу під час тренування ушкодив меніск, далі — операція й тривала реабілітація. Та я розумів, що треба йти на війну, от і почав інтенсивно працювати над відновленням коліна”. Якось Світлана побачила відкриту сторінку полку “Азов” на комп’ютері чоловіка. І рідні, коли він повідомив про наміри долучитися до війська, підтримали його. До слова, саме дружина обрала Андрієві позивний “Грек” — через те, що в його родині були греки.
У березні 2024-го Андрій Ющенко приєднався до “Азову”. Під час навчання було важко, але йому допомогла фізична підготовка, адже раніше займався дзюдо, паверліфтингом та гирьовим спортом. Ще й підтримував молодих воїнів, які дещо змінили його позивний — на “Дядя Грек”. Солдат потрапив до інженерно-саперної групи, разом із побратимами виконував завдання в районі Серебрянського лісу (Луганщина). “Ми мінували території перед позиціями підрозділу, аби ворог не міг пройти й наші хлопці почувалися у безпеці, — пояснює. — А коли вони були готові просуватись уперед, розміновували ділянку”.
Вранці 1 липня водій-сапер Ющенко разом із п’ятьма побратимами виїхав на завдання. “Я вів пікап, в якому кермо було справа, — згадує “Грек”. — Раптом — вибух під заднім лівим колесом, саме біля бака з пальним. Протитанкова міна. Машину кілька разів підкинуло в повітрі. Коли опритомнів, вибрався з автівки, що палала. Тоді кинувся витягати з болота командира, який схопився за мій бронежилет. У якусь мить ми загрузли аж до підборіддя. І я подумав: “У машині не згорів, а тут втоплюся?”
Зрештою бійці вибралися з трясовини і викликали допомогу. Десь за пів години прибув медевак. “Грека” доставили до стабпункту, по якому росіяни стали гатити з артилерії. Але, на щастя, усе минулося. Тіло воїна обклали спеціальними гелевими серветками проти опіків і перевезли до Слов’янська, звідти й повідомив дружині: “Мене трішки поранило”. А там повели в душ, аби змити з обгорілого тіла бруд, попередивши: “Терпи, це пекельний біль”. Час від часу Андрій непритомнів, тож не все пам’ятає.
Далі воїна доставили до реанімації у Дніпрі, по якому саме тоді летіли ракети. Але Андрій вже був певен: “Якщо стільки пережив, отже маю повернутись додому.” Після стабілізації стану “Грека” перевезли до Житомира, куди й примчали його дружина з донькою.
“Налаштовувалась, аби не плакати при ньому, — каже Світлана. — Було дуже боляче бачити коханого в такому стані: лице, ноги, руки, торс — усе в бинтах, через які просочується кров. Він дуже схуд, був втомленим від постійного болю, а очі стали тьмяними... Та Андрій не занепадав духом, навіть жартував”. Протягом місяця що два дні йому робили перев’язки під наркозом.
Кожного ранку дружина приходила до лікарні й годувала Андрія з ложечки дієтичною їжею — супами, йогуртом, сиром, вареними овочами та курятиною. А ще — обробляла рани так, як показав лікар. “Одного дня мій організм не витримав... Забрала “швидка” з тиском 220, — ділиться Світлана. — Через добу мене стабілізували, тож вмовила лікарів відпустити до чоловіка. Йому потроху ставало краще, адже ми були разом. Найперше, що змінилося, — його очі, вони засяяли!”
Коли почали загоюватись рани, Андрієві Ющенку провели тривалу операцію, під час якої п’ятеро хірургів пересаджували шкіру зі стегна на руки. Згодом патронатна служба “Ангели Азову”, яка весь час підтримувала “Грека”, перевезла його до НРЦ “Незламні”, що у Львові. “Коли шкіра зміцніла, хірурги провели ще кілька операцій, — зауважує воїн. — Наразі роз’єднали пальці лише на правій руці, але не можу їх вирівняти, бо ушкоджені суглоби. Втім, дещо вже вдається, наприклад, тримати ложку чи застібнути гудзики”. Попереду у бійця — ще низка операцій й близько року реабілітації.
Наразі воїн удома, у відпустці. “Недавно взявся порядкувати на обійсті, а сапка випадала з рук, тож дружина все докінчувала. Вона щодня робить мені масажі та розминає рубці, — каже 49-річний Андрій Ющенко. — Я ж постійно на зв’язку з побратимами, допомагаю забезпечувати їх усім потрібним — від сіток до медикаментів. Прагну якнайскоріше відновитися, щоб повернутись до хлопців. Бо вони — моя друга сім’я. Сподіваюся, що зможу виконувати завдання”.
