Одразу після повномасштабного вторгнення львів’янин Володимир Мартинюк пішов до військкомату, не повідомивши про це рідних. Проте через відсутність військового досвіду йому відмовили, сказали чекати на дзвінок. Повістка прийшла у січні 2023-го.
Зізнається: “Було страшно. Але я розумів, що це мій обов’язок. Зрештою, інші служать, тому був упевнений, що і я зможу”. Володимир потрапив до лав 33-ї ОМБр, протягом чотирьох місяців проходив навчання. Його призначили командиром мінометного розрахунку. Отримав позивний “Мовчун”. Протягом літа минулого року разом із побратимами брав участь у бойових діях на Запорізькому напрямку. Потім бригаду відвели на ротацію для відновлення. У лютому 2024-го бійців перекинули під Мар’їнку, що на Донеччині. “Коли піхота йшла на штурм, ми забезпечували вогневе прикриття, — пояснює “Мовчун”. — Прикривали своїх і тоді, коли вони були в обороні”.
Щоразу старша сестра Наталя просила: “Володю, пиши бодай “доброго ранку”. Тоді ми знатимемо, що з тобою все гаразд”. І він писав, коли була така можливість. В обід шостого березня Володимир зайшов у бліндаж, щоб отримати координати вогневого завдання. А коли виходив, почув лише короткий свист.
“Краєм ока побачив зліва вибух. Оглушило, подумав, що лише зазнав контузії. Болю не відчував, — згадує. — Набрав у легені повітря й закричав: “Прилетіло”. Побратими одразу ж почали накладати турнікет на ліве плече — його рука трималась лише на сухожиллях, тож її примотали до тіла... Через шоковий стан воїн не усвідомлював, що втратив руку. Але відчув, що права нога заніміла. Лише згодом він дізнається, що осколок міни потрапив у хребет.
Побратими повідомили на командно-спостережний пункт про важкопораненого. Вже через п’ять хвилин примчала бригадна машина. “Мовчуна” поклали в кузов, туди застрибнув і його навідник, аби затягувати турнікет й зупинити сильну кровотечу. Володимира доправили до евакуаційної точки, а звідти “швидкою” повезли до стабпункту в Курахове. “Дорогою мене оглядали, просили не засинати, намагались зупинити кровотечу. От тоді я різко почав відчувати біль”, — розповідає боєць. Після надання першої допомоги пораненого повезли до Покровська, де лікарі ампутували бійцю ліву руку й видалили майже всі осколки з тіла.
Тим часом Наталі подзвонили побратими й повідомили, що брата поранили. Вона одразу ж почала шукати квитки на потяг до Покровська, але троюрідна сестра зупинила, мовляв, треба почекати, коли Володю перевезуть в інше місто, і тоді їхати. “Мамі я нічого не сказала, але сама всю ніч не спала”, — зізнається Наталя. Невдовзі від колег-волонтерів дізналась, що брата транспортували до дніпровської лікарні імені Мечнікова. “Лише тоді сказала мамі, що Володя зазнав поранень, але подробиці приховала, — ділиться Наталя. — Коли я прийшла до реанімації, побачила, що звідти вивозять Володю на операцію. Він дуже зрадів”. Відтоді сестра весь час була поряд — підтримувала, допомагала, годувала брата з ложечки. “Щоразу мама дзвонила й питала, що в брата з рукою, — розповідає Наталя. — А я весь час намагалась перевести тему на щось інше, аби лише не казати, що він її втратив. Зрештою зізналась і зауважила: “Він живий. І це — головне”.
Воїну декілька разів переливали кров, бо рівень гемоглобіну був критично низьким, і провели декілька операцій, щоб сформувати культю й очистити рани.
Фото надав співрозмовник
Згодом Володимира Мартинюка перевели до військового госпіталю у Львові, де нарешті його побачила мама — тоді їй стало спокійніше. Тут з потилиці бійця видалили ще один осколок розміром близько сантиметра й зайнялись реабілітацію. “Для того, аби мене, як кажуть лікарі, вертикулізувати (поставити на ноги), спершу потрохи вчили сідати, не дозволяючи спускати ноги з ліжка, — пригадує 40-річний Володимир. — Потім перев’язували ноги еластичними бинтами”. До таких заходів реабілітологи вдавались, аби судини не зазнали перевантаження через надмірний приплив крові.
І хоча на праву ногу боєць ще не може ставати, поволі почав ходити, спираючись на паличку. Навіть лікарі вражені таким швидким результатом. “Володя дуже наполегливий, тож багато працює”, — зауважує сестра Наталя.
Наразі Володимир займається з ерготерапевтами, аби відновити звичні побутові навички, зокрема навчитись самостійно вдягнутись, помити посуд, прибрати. При тім зауважує, що його постійно діймає фантомний біль. “Це можна порівняти з судомами, хоч руки й немає, — пояснює. — Фантомні болі можуть тривати роками, а можуть минути після встановлення протеза, якщо мозок почне його сприймати як руку”.
Бійця чи не щодня провідують друзі й колишні колеги, запевняючи, що на роботі його дуже бракує. Завжди на зв’язку побратими, замполіт скаржиться на нестачу бійців. “Якщо вдасться, стану інструктором у навчальному центрі. Бойового досвіду в мене достатньо”, — запевняє “Мовчун”.