У мирний час Василь Федоришин працював стоматологом, хоча за першою освітою був пілотом і мав звання капітана. Коли почалася велика війна, прикарпатець без вагань долучився до лав ЗСУ. Загинув у жовтні 2022 року на Донеччині.
Народився Василь Федоришин у місті Калуші. Із майбутньою дружиною Любою познайомився ще школярем. “Його товариш зустрічався з моєю подружкою. Одного разу на новорічні свята вони взяли зі собою мене та Василя, — згадує Любов Федоришин. — Так ми стали дружити. Він був неймовірний красень: високий, білявий, з голубими очима, пишним кучерявим волоссям та атлетичною статурою. Ну що сказати — дуже мені сподобався”.
Після закінчення школи юнак вирішив стати пілотом винищувача. Про це нікому не розповідав, допоки не вступив до льотного училища в Росії. Зібрав документи, пройшов медкомісію і поставив родину перед фактом. Навчання завершив у званні молодшого лейтенанта й повернувся додому. А згодом вступив в Івано-Франківський медінститут на стоматолога. Там же навчався його рідний брат. “Я тоді була студенткою педінституту, — мовить далі пані Люба. — Але бачилися ми з Василем зрідка, лише два рази на тиждень. Одного разу не стерпіла й сказала: “Ми або одружуємося, або розходимося”. Василь випалив: “Одружуємося”. Незабаром молодята побралися, а через рік у пари народився син Андрій. “Вони разом читали книжки, переглядали фільми, обговорювали чи не все на світі. Між ними, крім синівсько-батьківської любові, була велика міцна чоловіча дружба”, — каже Любов Федоришин. Син, підрісши, пішов батьковими слідами і також став пілотом.
На початку 2000-х брати Федоришини відкрили у Калуші приватний стоматологічний кабінет. Багато працювали. Та у спокійне й щасливе життя родини увірвалася війна. Через тиждень після повномасштабного вторгнення Василь сказав дружині, що йде до війська. На той час він уже мав звання капітана. Щоправда, спершу у військкоматі йому відмовляли через вік. Але згодом таки взяли на службу й відправили на Закарпаття — охороняти дороги й тунелі. Та Василь не хотів бути в тилу — рвався на передову. Аби туди потрапити, навіть погодився на нижчу посаду — командира взводу. Капітана прикомандирували до морських піхотинців в одну з військових частин. “Я довго не знала, що Василь на фронті, — розповідає дружина. — Думала, що служить на Закарпатті”.
За два дні до загибелі Василь Федоришин зателефонував дружині, а вона попросила, аби нарешті признався, де він. “Та далеченько. Але в мене все добре”, — відповів чоловік.
Трагедія сталася 22 жовтня 2022 року біля села Водяне, що на Донеччині. “Василя з бійцями відправили на завдання: піднести боєприпаси побратимам, які тримали оборону, — розповідає брат воїна Ігор Федоришин. — Але ніхто не знав, що на тій позиції українських воїнів уже не було. Всі полягли. Тобто росіяни, вочевидь, скориставшись рацією загиблих захисників, заманили наших у засідку”. За 500 метрів до позиції Василь наказав побратимам залишатися на місці, а сам пішов далі зі словами: “Якщо мені вдасться пробратися, тоді йдіть за мною”. Хлопці бачили, як з кулемета застрелили їхнього командира”.
Василя Федоришина офіційно визнали загиблим. Але його тіло досі не вдалося забрати з окупованої території. Та рідні сподіваються, що це вдасться зробити і вони з почестями поховають воїна на рідній землі. Капітана посмертно нагородили Золотим хрестом та орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
