Микита Балушинський народився й виріс у Львові. Після середньої школи вступив до військового коледжу. Потім міг продовжити навчання на офіцера, але вирішив підписати контракт із ЗСУ, бо прагнув побачити службу зсередини. Йому тоді було лише 18. А через рік почалося повномасштабне вторгнення.
“У навчальному центрі я готував мобілізованих бійців, возив на передову все потрібне. Але хотів перевестися у бойовий підрозділ. І, коли видалась нагода, зробив це. Спершу потрапив до лав оперативної бригади відділу спеціального призначення, навчався на снайпера, брав участь у боях на Запорізькому напрямку, — розповідає старший солдат із позивним “Террор”. — На виконання завдань ми виїжджали на HIMARS (американська система залпового вогню), який був пріоритетною ціллю для росіян. Тож по нас щільно гатили зі всього важкого — артилерії, танків, ракетами великого калібру. Але я — фартовий, зазнавав лише контузій”.
Зрештою бійцеві вдалося потрапити до омріяної Третьої окремої штурмової бригади, в якій служили його давні друзі. Вивчився на оператора дронів, разом із побратимами воював на межі Харківської та Луганської областей. Торік 25 вересня Микита вийшов з бліндажа, щоб підготувати дрони до запуску. Раптом поряд прилетіла ворожа міна. “Вибухом мене відкинуло на кілька метрів, одразу лопнули барабанні перетинки, перестав чути. Очі залило кров’ю... Одним оком побачив роздроблену ліву кисть, права рука і ноги також були посічені осколками, — згадує воїн. — Але знайшов в собі силу встати і добігти до бліндажа”.
Побратим наклав Микиті на ліву руку турнікет. Евакуаційній бригаді знадобилось півтори години, щоб дістатись під обстрілами до позиції. “Мене закинули в кузов пікапа й тримали, щоб не випав, бо ми мчали полями по ямах, під ворожим вогнем, — ділиться. — В якусь мить розплющив очі у стабпункті, а поряд — “Валькірія” і “Берсерк” (ця пара закоханих військових загинула минулого листопада. — Авт.)”, вони наполягли, щоб лікарі “зібрали” ліву руку — замість ампутації”.
Бійця евакуювали до Харкова. Тамтешні хірурги провели ще кілька операцій, видалили осколки з обличчя, ніг та руки, а головне — далі боролися за порятунок його лівої кисті. Певний час він не дзвонив рідним, бо так боліло, що волів лише лежати й не рухатися. Та якось прийшли побратими, одному з яких зателефонувала кохана Микити — хотіла дізнатись, чому не виходить на зв’язок. “Він взяв слухавку й сказав, що перекинувся на пікапі. Запевнив, що все добре, — згадує Анастасія. — Та я відчувала — це не так. Хоч неймовірно зраділа, почувши його голос. Разом із мамою Микити ми поїхали до Харкова”.
Анастасія признається: було страшно бачити коханого в такому стані. Але він тримався, не дозволяв собі занепасти духом, адже сильний і дуже терплячий. Відтоді найрідніші були поряд, допомагали, підтримували.
Для дальшого лікування “Террора” транспортували до Лікарні святого Луки (Перше ТМО міста Львова), де хірурги провели ще кілька складних операцій. “Зрештою констатували: “Кисть відмирає”, — каже Микита. — Запропонували два варіанти — ампутацію або так звану італійську пластику. Звісно, що я обрав другий варіант”. Хірурги пришили кисть до живота пацієнта. А приблизно через два місяці відділили і так врятували її. На жаль, функціональність усіх пальців не вдалось відновити, а вказівний і середній ще раніше відірвало уламками.
Згодом Микита потрапив до Всеукраїнського центру воєнної травми Superhumans, де йому провели ампутацію пальців лівої руки. То була 14-та операція, яку переніс після поранення. Тепер патронатна служба Третьої окремої штурмової бригади шукає можливість протезування пальців бійця за кордоном, адже в Україні цього ще не роблять. “Після реабілітації планую повернутися до своїх хлопців. А якщо не візьмуть на службу, то волонтеритиму, аби допомагати побратимам”, — зауважує 22-річний Микита Балушинський.
