Відео, де дідусь гойдає на руках свою кількамісячну онучку в Запорізькому центрі для переселенців, розчулило людей у різних куточках світу й набрало сотні тисяч вподобайок. Ми розшукали героїв соцмереж...
“Я народився в 1938 році, — розповідає Валентин Платов зі села Степового, що за 50 кілометрів від Запоріжжя. — Хоч і був тоді ще зовсім малий, пам’ятаю часи, коли гратися можна було хіба що патронами, коли доводилося ховатись у підвалах, коли не було що їсти. І я дуже сподівався, що мої діти та внуки не зазнають чогось схожого. На жаль, я помилявся”.
“Про війну, як і більшість українців, ми дізналися з новин, — пригадує 43-річний Юрій Платов. — Спочатку жили у своєму будинку, що по сусідству з батьковим. Але в останній момент переїхали до нього, адже це трохи далі від траси. І недарма — вже через два дні наш дім обстріляли. Мій тато родом з Одещини, і його предки займалися виноробством.
Він хотів продовжити цю справу. Тому свого часу збудував для цього великий підвал. Він і став нашим порятунком. Ми місяць просиділи там. Дружина захворіла. Вийти в аптеку чи поїхати до лікарні, зрозуміло, можливості не було. Знайшов дитячі ліки проти температури — так і врятувались...”
“Ми довго не могли евакуюватися, — розповідає Валентин Платов. — Наші сусіди рушили до Запоріжжя, але їхній автомобіль на трасі обстріляли, забрали гроші, телефони, а самих відправили назад пішки. Вирішальним став прихід до села ЗСУ. Військові сказали, що незабаром тут буде ще небезпечніше, і попросили евакуюватися”.
Доєднатися до евакуаційної колони сім’я не встигла, бо почався обстріл. Вижили дивом...
“Міни цього дня вибухали на сусідському подвір’ї, поряд з нашою хатою, — каже Юрій. – Татова машина вціліла, і це справжнє диво. Ми дочекались ночі й поїхали полем до Запоріжжя. На цей час наші військові розмінували цю одну грунтову дорогу і попросили їхати лише по слідах їхніх шин. Адже рух трохи правіше або лівіше — і можна було підірватися...”
“У Запоріжжя ми приїхали із сином, невісткою, трьома онуками (найстаршій — чотири роки, наймолодшій — шість місяців) та собачкою, — розповідає дідусь. — Було вже пізно, і ми залишились заночувати у Центрі для переселенців. Саме тоді журналісти і зняли мене з наймолодшою, Ізабеллою...”
Сім’я вирішила їхати далі — до Івано-Франківська, бо звідтіля родом невістка Валентина Платова.
“Дорога була важка, — каже пенсіонер. — Я все життя за кермом, але таку відстань подолав уперше. Постійно хвилювався, що закінчиться бензин або зламається машина. З пальним, слава Богу, допомагали добрі люди. Ми їхали не дуже швидко, бо в салоні дітки. Та й машина в мене вже старенька — 1999 року.
В Івано-Франківську спершу оселилися в церкві. Там прожили майже 10 днів, а потім переїхали в однокімнатну квартиру. Місця мало, але ми неймовірно щасливі, що не під обстрілами. Бо, як з’ясувалось, і мого, і синового будинку вже немає. Повертатися нам нікуди!
Знаєте, я дуже хотів, аби мої діти й онуки не бачили війни, аби не переживали всього того, що у дитинстві пережив я. На жаль, вийшло інакше. (Зітхає). Проте я певен: з нашою армією ми швидко переможемо!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також спогади про художницю Любов Панченко, яка померла після місяця голодувань у Бучі
