Андрій Балух родом із села Розворяни, що на Львівщині. Вивчився на автомеханіка, працював у будівельній сфері. Після початку повномасштабного вторгнення двічі ходив до військкомату, але не мав досвіду строкової служби, і його відправляли додому.
“Син казав, що хоче воювати. Звісно, ми переживали, та не стримували його”, — ділиться батько Іван. Торік 21 липня Андрій отримав повістку, пройшов навчання на полігоні й приєднався до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Став стрільцем. Побратими дали йому позивний “Тімон” — за певну схожість із героєм мульфільму, він невисокий, худорлявої статури.
Спершу боєць разом із побратимами утримував позиції на Сумщині. “Згодом мене перевели до евакуаційної групи, яка вивозила з Курщини поранених і загиблих захисників”, — згадує Андрій Балух. За його словами, працювали під обстрілами майже цілодобово, на сон залишалось 2 — 4 години.
“Виносили побратимів з російських окопів, які були дуже добре облаштовані. Бійниці — залиті бетоном, двері — броньовані. А коридорами можна було йти на повен зріст, — зауважує “Тімон”. — Територія довкола була замінована на півтора кілометра. Міни лежали, наче бруківка, їх навіть не маскували. Вибити росіян звідти могли лише артилерія чи танки. Тож аби дістатись до тих позицій, стежку спершу розміновували сапери, а тоді йшли ми. Коли забирали останнього пораненого, були знесилені, тож вирішили трішки відпочити в окопі”. Аж тут наша розвідка попередила: “Хлопці, якщо не вийдете за пів години, залишитеся там назавжди”. Вони одразу рушили. До медеваку залишалось метрів триста. Раптом вибух. Воїн припускає, що то була 120-та міна чи касетний боєприпас. “Одні загинули одразу, інші зазнали поранень і розповзлись в укриття. Я ж відчув удар — в руку, ноги й голову (якби не каска, осколки пробили б її наскрізь), — розповідає Андрій Балух. — Наклав собі турнікети. Згодом повернулись побратими й дотягнули мене до медеваку”. Попри важкий стан, “Тімон” запам’ятав слова бойового медика: “Братику, будеш жити, я тобі обіцяю”.
Воїна доставили до лікарні в Сумах, де стабілізовували його стан. Далі Андрій потрапив до київської лікарні, там прийшов до тями і зателефонував рідним. “Сказав, що його трохи подряпало, — згадує батько Іван. — Але наполіг, аби ми не приїжджали. Не хотів, щоб бачили його в такому стані. Тож поїхала наша донька”.
Пораненому раз по раз проводили операції — вилучали осколки з голови, складали розтрощену ліву ногу, на праву встановили апарат зовнішньої фіксації. А на лівій кисті з травматичною ампутацією двох пальців встановили спиці й наклали гіпс.
Через три місяці воїн потрапив до Лікарні святого Луки (Перше ТМО міста Львова). Туди врешті приїхали батьки. “Поганий вигляд мав. Але ми раділи, що залишився живий”, — зауважує батько. Тамтешні медики продовжили боротьбу за порятунок його правої ноги. “Щоб замістити чималий дефект кістки (близько восьми сантиметрів), лікарі встановили штир і провели трансплантацію моїх тазових кісток на цю ділянку, — розповідає Андрій Балух. — Згодом почав пересідати на колісне крісло. А тепер ходжу з милицями. Ліва нога вже загоїлась, а на праву лікарі наразі дозволяють лише злегка ступати”.
За понад рік воїн переніс близько двадцяти операцій. Попереду — ще одне хірургічне втручання на кисті, адже на руці наразі повноцінно працює лише великий палець. “Не певен, що зможу повернутися до будівельної справи. Знайшов своє покликання в армії, тож хочу знову стати у стрій”, — каже 39-річний Андрій Балух.
