“...Ми провели разом найщасливіші роки мого життя. А сьогодні підтримує думка, що він би не хотів, щоб я горювала”, — каже Юлія Микитенко. Її коханий, Ілля Сербин, загинув два роки тому. На похорон вона вдягнула помаранчеву сукню, як і просив чоловік.
“ПАМ’ЯТАЙТЕ, ЩО ВИ ПОТРІБНІ ЖИВИМ”
Доброволець ЗСУ Ілля та Юлія познайомилися у 2015-му. Спочатку стали хорошими друзями, а згодом між ними спалахнуло кохання. Через три місяці після знайомства одружилися. Згодом обидвоє підписали контракт із ЗСУ.
“Ми пішли служити у 25-й батальйон “Київська Русь” 54-ї бригади. Я працювала при штабі, Ілля був у мотопіхотній роті, — розповідає Юлія. — Ми розуміли, що війна — це ризик для життя. Тож не раз обговорювали власні похорони”.
Однак хоч як би хотілось, а до найстрашнішого підготуватись неможливо. Звістка, яку Юлія отримала 22 лютого 2018 року, збила її з ніг. “Того дня Ілля загинув під час гранатометного обстрілу. Йому було 26 років”, — розповідає Юлія.
Його прах, як вони і домовлялись, кохана розвіяла біля Павлополя — села Волноваського району Донецької області. “А далі була депресія, — пригадує жінка. — Переслідувало відчуття провини, що не врятувала його, не сказала “люблю”... Лише через пів року я прийняла факт, що його немає. І тільки нещодавно зрозуміла, що готова його відпустити”.
Лише через пів року я прийняла факт, що його немає.
За рік після смерті чоловіка Юлія звернулась до психотерапевта. “Це справді дало результат — до роботи з фахівцем був суцільний біль, а після — світла туга”, — каже Юлія. Допомогли пережити втрату й рідні, а також — улюблена робота. Юлія працює у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. “Що я сказала би жінкам, які втрачають чоловіків на війні? Пам’ятайте, що ви потрібні живим, реалізовуйте спільні з вашим коханим плани. Живіть, немов за двох”, — каже Юлія.
“МАЄ ПРОСТО МИНУТИ ЧАС”
Анюта Шабля прожила зі старшим лейтенантом Михайлом Шаблею шість років. У 2011-му в них народилась донечка. У квітні 2014 року чоловік поїхав у зону бойових дій. 16 березня 2015 року командир повідомив дружині про загибель її коханого. 28-річний старший лейтенант Михайло Шабля підірвався на протитанковій міні.
Старший лейтенант Михайло Шабля з дружиною та донечкою Златою.
На впізнання поїхали його старший брат, також військовий, та командир. Михайла ідентифікували за татуюванням — у нього на правій руці було ім’я донечки...
“Перші два роки мені було дуже й дуже важко. Боліла душа. Хоч рідні та близькі підтримували, та я все переживала в собі, не ділилась болем”, — пригадує 31-річна Анюта. Жінка каже: аби пережити втрату — має просто минути час. “З часом відчуття притуплюються, — ділиться вона. — Сенсом мого життя тепер стала донечка. Заради неї зібрала всю свою силу в кулак”.
Пояснити дитині смерть батька також було непросто, пригадує Анюта. “Я казала їй, що тато на небі. Вона плакала й питала, чому саме її тато загинув, — пригадує Анюта. — Тато був патріотом та хотів захищати нас, й ми повинні ним пишатись, казала я їй”.
“ДОПОМОГА ІНШИМ ТАМУВАЛА БІЛЬ”
Сергій та Ірина Коновалови познайомилися влітку 1989 року. У 1990-му одружились, у них народились дві донечки. Сергій був військовим, тож став пліч-о-пліч з іншими боронити Україну проти агресії Росії.
28 серпня 2014 року Сергій разом з побратимами брали участь у бою біля селища Старобешеве неподалік Іловайська. Вони їхали в машині під обстрілами. Відмовили гальма, авто врізалось у дерево. Чоловікові прострелили дві ноги, перебили руку. Сергій попросив, щоб солдати його залишили з пораненими в селі, а решті наказав іти. Згодом чоловік потрапив у полон.
“Усю ніч з 29 на 30 серпня ми молились — я, діти, моя мама, — пригадує Ірина. — Раптом — дзвінок із незнайомого номера. Хрипкий голос каже: “Я повернувся”. Зв’язок зникає, телефон уже поза зоною досяжності. У другій розмові чоловік сказав: “Я живий, але дуже поранений”.
Сергій та Ірина Коновалови були разом з 1989 року.
Сергія прооперували, після року реабілітації він знову повернувся на війну. До жовтня перебував під Маріуполем. Але травми давались взнаки. В чоловіка стався інсульт. Також у нього діагностували рак. Сергій впав у кому. А невдовзі помер — на 54-му році життя.
“Це був шок, — каже жінка. — А особливо важко було пережити 40 днів після смерті: він снився мені, ніби ще живий. Та й, знаєте, і досі після роботи хочеться бігти додому, наче там хтось мене чекає”.
Ірина додає: “З часом біль не минає. Але він зменшується, і ми вчимось з ним жити”.
З 2014 року Ірина допомагала військовим. А після смерті коханого волонтерство стало сенсом її життя. У 2018 — 2019 роках передала військовим приблизно 10 тонн сухих пайків. “Допомога іншим тамувала біль, — каже Ірина. — Робота, спілкування з сім’ями загиблих, можливість поділитися болем — усе це допомагало”.
Насамкінець Ірина радить: “Всім, хто втратив рідну людину, хотіла б сказати — моліться й не ображайтесь на Бога за цю втрату”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як Росія вивозить з окупованого Криму українських дітей-сиріт
