За даними Міністерства соцполітики, торік по допомогу до закладів для безпритульних в Україні звернулися 33 тисячі осіб без житла. Волонтери ж додають: таких людей насправді значно більше. Як так стається, що вони опиняються на вулиці? Поставивши перед собою це запитання, вирушаю до львівського Центру обліку та нічного перебування бездомних осіб.
Перед входом у притулок чимало безхатченків снують туди-сюди, зацікавлено й водночас із недовірою дивляться мені в очі та проходять повз, опускаючи голову.
Заходжу разом із ними всередину будинку. У коридорі за старим столом сидить чоловік. Це — Олександр, соціальний працівник.
“Взимку щовечора до нас приходить приблизно 50 осіб, — розповідає він. — А буває й значно більше, особливо, якщо на вулиці дуже погана погода. У такі дні доводиться ліжка доставляти в коридорі, аби всіх вмістити”.
ОДНА ПОМИЛКА, ЯКА ЗЛАМАЛА ВСЕ
“Я живу тут рік, — знайомлюся з 39-річною Світланою. — Сама із Закарпаття... Житло втратила ще в юному віці”.
У підлітковому віці Світлана втекла разом із подругою з дому й поїхала до Львова шукати кращого життя. Подруга обіцяла дівчині хороший заробіток та перспективи, а натомість ошукала її та втекла.
“Аби не померти з голоду, я працювала, де тільки могла, проте, враховуючи мій соціальний статус мені не доручали важливішої роботи, ніж прибирання, — зізнається Світлана. — А платили копійки. Спала я на вокзалі, просилася погрітися у кав’ярнях та ресторанах...”
Одного дня Світлану, яка прибирала територію тоді ще міліцейського відділка, зупинив один із правоохоронців, що там працював, і запитав її документи. Та вона їх не мала. Міліціянт провів Світлану до відділка, де вона поділилася своєю бідою. Тоді правоохоронець відвіз її до притулку для неповнолітніх. А з 18-річного віку вона знову опинилась на вулиці...
Світлана каже, що неодноразово намагалася зв’язатися з родичами, проте вони не виявили бажання спілкуватися з нею.
“Якби можна було життя повернути назад, я б не зробила більше такої помилки, не втекла б із дому з подругою, залишилась би жити зі своєю родиною”, — сумно каже Світлана.
“ЦЕ НАЙБОЛЮЧІШЕ — НЕ БАЧИТИ, ЯК РОСТУТЬ ТВОЇ ДІТИ”
Це — 59-річний Михайло. Чоловік каже, що родом зі Львова, раніше служив у військовій авіації. А тут живе вже шість років.
59-річний Михайло раніше служив у військовій авіації.
“З часом я потрапив під скорочення, залишився без роботи, — розповідає Михайло. — Мій паспорт вкрали, мене побили. Після цього випадку довго лежав у лікарні. А сестра тим часом виписала мене з квартири і продала її. Тож коли повернувся у дім, мені сказали, що я тут більше не живу. Я писав заяву в поліцію, проте її навіть не розглянули...”
Михайло має сина, який вчиться у військовому училищі в невизнаній республіці Придністров’я. З ним він не бачився сім років, лише одного разу вдалося поговорити по відеозв’язку. Поїхати до сина чоловік не може через фінансову скруту.
“На життя я не скаржуся: маю спальне місце, друзів, — каже безхатько. — Можу помитися, попрати одяг або попросити новий. Єдине — сумую за сином. Це найболючіше — не бачити, як ростуть і розвиваються твої діти”.
Заглядаю у ще одну кімнату притулку. 41-річний Віталій та 55-річний Сергій одразу ж знайомляться зі мною.
55-річний Сергій народився у заможній сім’ї.
“Я родом із заможної сім’ї, — каже Сергій. — Ми мали дві квартири, декілька машин, інші статки. Аж раптом помер батько, а трохи згодом і мати. Тоді сестра разом із своїм чоловіком шахрайським шляхом переписали на себе все майно, а мене залишили на вулиці без будь-яких засобів на існування...”
“А я з Одеси, — каже Віталій. — До Львова подався за дружиною, але життя тут у нас не склалося. Я (Віталій задумливо опускає очі) вбив людину. Не розпитуйте, чому і як...”
41-річний Віталій каже, що найбільше мріє помиритися з донькою.
У чоловіка є донька, але вона відмовилась від нього.
“Я бачив її. Вона сказала: “Коли ти був мені потрібен, тебе не було. Нащо ти мені зараз?” Це найболючіше, що я пережив за життя, — каже Віталій. — Не буває дня, коли не картаю себе за те, що так підвів свою доньку”.
Чоловік каже, що хоче повернутися до нормального життя. Він планує відновити документи, влаштуватися на роботу, знайти житло. Може, після цього йому вдасться налагодити стосунки з донькою?
***
...Уже пізній вечір, безхатченки вмощуються на своїх ліжках, а мені час рушати. Покидаю притулок із сумним настроєм. Це — дім людей із зламаними долями. Чому їм не вдається повернутись до нормального життя? Що заважає це зробити — непереборні обставини чи невіра у те, що можеш обставини перебороти? З цими запитаннями я покидаю притулок для безхатченків і вболіваю за покращення життя кожного з них.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історії українських моряків, які повернулись із лівійської в’язниці
