Життя воїна обірвалося внаслідок ворожого артилерійського обстрілу під час виконання бойового завдання під Волновахою 11 березня...
“У моєї бабусі Антоніни Михайлівни було семеро дітей. Мій тато був наймолодшим серед синів, — розповідає донька військовослужбовця Олеся Смітюх. — Їм батьки змалку прищеплювали почуття відповідальності та любов до рідного краю. Вчителі Боровненської середньої школи, в якій навчався мій тато, пригадували, що у нього змалку були хороші лідерські якості, він був щирим, надійним, сміливим, завжди був готовий прийти на допомогу іншим. Тато любив історію та спорт, чимало разів брав участь у районних та обласних військово-спортивних змаганнях. Завжди мріяв стати військовим, тому згодом пішов на службу до Збройних сил України”.
Сергій Смітюх навчався у Харківській юридичній академії. “Там він здобував фах юриста, — додає донька. — Потім пішов у академію МЗС, після навчання його скерували на роботу до Ковельського відділу поліції. Тато завжди боровся за правду, чесність, тому й фах обрав не випадково. Понад двадцять років він сумлінно працював, отримав звання полковника”.
Сергій Смітюх уперше потрапив до лав захисників України у 2014 році. “Тоді він боронив землю від російських окупантів під Донецьком, — каже Олеся Смітюх. — Щоправда, про це я дізналася тільки під час похорону. В 2014-му мені казали, що тато за кордоном на заробітках... Про те, де він насправді, знала тільки мама... Він не хотів зайвих розмов, ніколи не розумів людей, які хизувалися тим, що воювали”.
...24 лютого початок повномасштабного вторгнення застав Сергія Смітюха на роботі в Німеччині. “Тато не роздумуючи повернувся на Батьківщину, щоб піти на фронт. 28 лютого був уже у військкоматі, — каже Олеся Смітюх. — Коли сказав нам, що піде служити у ЗСУ, ми вмовляли піти хоча б у тероборону міста — це все ж безпечніше. Та він відмовився. Казав, якщо окупантів не зупинити на сході, то вони прийдуть сюди, на захід”.
“Пан Сергій був гарним батьком та чоловіком, — розповідає вихователька дитсадка №3 у Ковелі Інна Смолярчук. — Він водив до нас своїх доньок. Аж світився від любові до них, коли приходив забирати. Завжди примовляв: “Ох ви ж донечки мої хороші”...
“У Сергія був дуже гарний сміх. Щоразу, коли дивлюся на спільні фото, згадую його і стає боляче, що більше ніколи не почую цього дзвінкого звуку, — додає товариш по службі в армії та друг Юрій Ребрик. — У Сергієві я найбільше цінував принциповість. У нього були правильні переконання про цінності життя, сім’ю та Батьківщину...”
“Якби мій тато не вірив у те, що наша країна найсильніша і зможе побороти все, то не пішов би на її захист. Тому, якщо він вірив у перемогу, то і я віритиму”, — додає Олеся Смітюх.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також дві зворушливі історії кохання у час війни
