Сергій Іванчук своєю машиною вивозив людей із Харківської області. Авто потрапило під обстріл. Після того чоловік понад два тижні провів у реанімації...
“Мій син навчався в оперній академії в Італії, але, коли почалася пандемія, повернувся до Полтави та працював у галузі ІТ, — каже Олена Іванчук, мати пораненого. — Наша родина постійно допомагала армії, особливо місцевій авіаційній частині. Коли почалося вторгнення рф в Україну, Сергій не міг стояти осторонь: ми купували ліки тим, хто захищав нас на фронті, а на третій день війни син узявся возити гуманітарну допомогу — ліки, продукти та пальне. Дорогою назад евакуйовував людей із гарячих точок. Здебільшого з Харкова й Охтирки. Деякі вивезені люди в нас ночували, інших син розвозив по родичах. Сергій майже не відпочивав, бо розумів, що від його дій до певної міри залежать людські життя. Якось був випадок, коли він евакуював родину, а наступного дня в їхній дім поцілила ракета...
Син постійно казав: усвідомлює, що те, що він робить, вкрай небезпечно. Але інакше не може. За майже два тижні йому вдалося вивезти близько 100 осіб”.
10 березня Сергій Іванчук виїхав із Харкова: у салоні було четверо людей, двоє котів. Позаду — причіп з медичним обладнанням, бо волонтер допомагав з евакуацією одній клініці. Надворі — темно...
“Я наче передчувала горе, бо в мене того дня вдома впали ікони. Благала сина не їхати. Він не погоджувався, — додає пані Олена. — Я поклала написану власноруч молитву в його машину...”
За декілька хвилин автомобіль Сергія стала переслідувати диверсійно-розвідувальна група ворога. Почався обстріл.
“В одну мить Сергій відчув, що у нього поранені пальці на руці, потім — що поцілило у ноги, спину... Згодом у машині нарахували понад 30 кульових отворів. Він не зупинився — довіз людей до українського блокпоста і вже тоді знепритомнів, — каже жінка. — У салоні автомобіля сина була медичка Вікторія. Вона закрила долонею рану на спині Сергія, аби хоч так зупинити кровотечу. Уже потім я на колінах цілувала руки цій жінці та дякувала за все. Мами мене зрозуміють...”
Швидка допомога приїхала дуже оперативно й забрала волонтера у реанімаційне відділення лікарні в Харкові. Там Сергій пробув 16 днів. Медики казали, що він втратив багато крові, шанси на життя були мізерні.
“Та я постійно молилася, і Господь мене почув, — зі сльозами на очах каже мати. — Коли вперше зайшла до нього, він опритомнів і сказав: якщо ти поряд, то все буде добре. Хоча було й таке, що в моменти найбільшого болю Сергій просив його приспати. Він переніс п’ять операцій...”
Після Харкова волонтер лікувався у Дніпрі, звідти евакуаційним потягом дістався Львова, а днями його перевезли до Німеччини, де мають зробити чергові операції.
“Син тримається, мріє повернутися до Полтави. Він — живий. І ніяк інакше, як Божим дивом, це не назвеш”, — каже Олена Іванчук.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, коли Україна стане членом ЄС
