“Перемога за нами! Обіцяю, що заняття скоро відновляться”. Таке повідомлення 24 лютого отримали учасники дитячої футбольної команди, яку тренував 34-річний Юрій Блоха. Того дня чоловік став до лав територіальної оборони. Першого березня, коли велика група ворога рухалася в напрямку блокпоста біля села Мурахівка на Миколаївщині, Юрій разом із побратимами рушив на допомогу товаришам. З того бою він не повернувся.
Юрій Блоха — родом із села Сергіївка на Миколаївщині. Із дитинства мріяв стати футбольним тренером. Закінчив Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського за спеціальністю фізична культура і спорт та допризовна підготовка. Там же пройшов навчання на військовій кафедрі, йому дали звання молодшого лейтенанта запасу. Після навчання Юрій Блоха працював у школі викладачем фізичної культури, був тренером з футболу в районній ДЮСШ. Його команда має назву “Надія”.
“Він горів футболом, хотів розвивати цей спорт, — розповідає перший заступник голови Асоціації футболу Миколаївської області Олександр Балакін. — Пам’ятаю, як тільки Юрій почав працювати, звернувся до мене з проханням допомогти з м’ячами для його команди. Їх тоді важко було дістати через високу ціну. Я зміг знайти інвентар із пробитими камерами. Юрко зрадів, сам підклеїв їх, і вже невдовзі його команда мала чим грати.
А коли в Юрка не було коштів, аби вивезти команду на змагання, заручився підтримкою місцевих фермерів”.
У 2014-му, коли Росія напала на Україну, Юрій водив своїх підопічних на мирні акції, відправляв їхні малюнки військовим на фронт, волонтерив.
“Кілька років по тому він мені сказав: як тільки рашист знову ступить на нашу землю, піде його вбивати, — каже Олександр Ватюк, близький друг загиблого. — 24 лютого, коли росія почала бити крилатими ракетами по українських містах, він дотримав свого слова. До речі, перед цим він написав своїм дітям “Перемога за нами! Обіцяю, що заняття скоро відновляться”. Він щиро в це вірив”.
Кілька років по тому він мені сказав: як тільки рашист знову ступить на нашу землю, піде його вбивати.
Юрій служив у Баштанському батальйоні тероборони. Був начальником забезпечення блокпостів у Березнегуватому районі.
“Юрко мав багато зв’язків по всій області, і це допомагало йому координувати місцевих волонтерів, які допомагали військовим. А коли дізнався, що рашисти сунуть великою колоною у бік села Мурахівка, без роздумів пішов на допомогу нашим хлопцям, які були там на блокпості, — розповідає друг дитинства. — Я знаю, що Юрій усвідомлював небезпеку. Але він завжди вчив своїх підопічних: не важливо, наскільки сильний ворог, — треба з вірою в перемогу битися до кінця”.
Юрій разом з іншими військовими вступив у бій з рашистами. “Ворог був краще озброєний і мав механізовані підрозділи, яким ми з нашим тодішнім озброєнням не могли повноцінно протистояти, — розповідає Петро Селецький. Він був із Юрієм на полі бою. — Після цього зіткнення вижило тільки п'ятеро наших, один із них був тяжкопоранений. Юрій дістав три вогнепальні поранення, несумісні з життям”.
Указом Президента України молодшому лейтенантові Блосі Юрію Ігорьовичу надано звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” посмертно.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історії переселенців, які зібрали волю в кулак, аби працювати на благо Україні
