Він народився в селі Заставці на Тернопільщині. Після школи вивчився на аграрія, а тоді поїхав у Францію, де працював понад десять років. У середині ж березня цього року повернувся додому.
Рідним повідомив, що йде до військкомату. Його намагалися відмовити, зупинити, але Дмитро Джиджора зауважив: “Батько не зрозумів би, якби я не пішов на війну”.
“Наш покійний тато був священник, патріот, писав вірші про Україну, — розповідає 38-річна сестра Надія Кот. — Дмитро також мав патріотичне налаштування, тому в найважчий для країни час повернувся додому”.
Він побув із рідними лише декілька днів. У переддень від’їзду Надія почула, як брат розмовляв з її 15-річним сином. “Пам’ятай, у тебе дві сестрички, — сказав Дмитро про своїх двох донечок, семилітню Катерину й дворічну Юліанну. — Я не знаю, чи повернуся, тож ти, як старший брат, завжди маєш їх оберігати”...
Дмитро Джиджора став снайпером розвідувальної роти 46-ї окремої десантно-штурмової бригади. Востаннє телефонував рідним 23 липня: “Ми взяли в кільце багато орків, буде бій. Не переживайте, якийсь час не виходитиму на зв’язок”. І рідні чекали, молились, сподівались, що все буде добре! Лише згодом дізнались, що Дмитро загинув увечері наступного дня — на іменини його матері Ольги...
Через три дні після останньої розмови Надії подзвонила мама: “Діма з’явився на зв’язку — гудки йдуть, але він не відповідає”. Тож сестра зателефонувала його побратиму Олександру й поцікавилась, чому брат не бере слухавки, припустила, може, він спить. А у відповідь — пауза...
“Ніколи не забуду тієї розмови, не могла повірити в те, що почула”, — крізь сльози каже Надія. Вона першою дізналась про загибель брата. “Надю, не знаю, як вам сказати, — зітхнув Олександр. — Діми більше немає... Його тіло вже забрали з поля бою...”
Ніколи не забуду тієї розмови, не могла повірити в те, що почула.
У морзі маму відмовили від упізнання тіла, це зробили її брат (хрещений батько Дмитра) і зять. Рідним повідомили, що воїн зазнав численних осколкових поранень, втратив ногу. Поховали Дмитра Джиджору в рідному селі біля могили батька.
Відколи не стало брата, з Надією зв’язується багато його друзів, щоб висловити співчуття й поділитись теплими спогадами. Кажуть, він був світла людина, завжди поспішав на допомогу у важких ситуаціях, нікого не міг образити. Побратими ж розповіли, що під час артилерійського обстрілу Дмитро прикрив собою іншого воїна...
Його старша донечка швидко подорослішала. Попри вік, вона дуже сильна, як відзначають рідні, уся в батька. “Тато захищав нас, тепер він на небі, звідти нам допомагатиме, — каже Катруся. — Нині інші воїни нас оберігають, якби не вони, ми б померли”...
“Ніколи не пробачимо ворогові скалічені долі наших дітей, коханих, батьків, — каже Надія Кот. — На війну пішли патріоти, найкращі представники нашої нації! Ми маємо боротися до кінця, бо це наша земля! Пишаюся, що я тут народилася!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також розповіді українців про жахіття російських фільтраційних таборів
