Його називали справжнім козаком XXI століття. Чоловік носив вуса, оселедець, грав на бандурі, а ще — мав дуже хоробре серце. 7 січня герою мало б виповнитися 43 роки.
Володимир Гаврилюк з позивним “Джміль” — з Вінниччини. Зі своєю дружиною Юлією познайомився у Криму. Вона називає історію їхніх стосунків казковою.
“Одного вечора, після роботи, я пішла в Ялті на алею бажань і загадала: “Господи, пошли мені єдиного чоловіка на все життя, якого я б покохала й котрий стане ідеальним батьком для моїх дітей, — пригадує 36-річна Юлія Гаврилюк, дружина героя, волонтерка. — І ось через сто метрів ми зустрілись. Володя підійшов до мене, ми розговорились, він провів мене додому. Ми закохались і відтоді були разом”.
У Криму чоловік закінчив курси моряка, також навчався в університеті на вчителя історії права. Усього досягав власними силами, про хабарі й слухати не хотів, каже дружина. Був правильним, принциповим і проукраїнським — сина возив у єдиний в Ялті україномовний садочок, що за 10 кілометрів від дому.
“Коли почалась Революція Гідності, Володя їздив на Майдан, — каже вдова. — А потім відбулася анексія Криму. Я по роботі поїхала в США. Володимир мене дочекався, а наступного дня, поки я була на роботі, поїхав у зону АТО. З дому забрав усі книжки українською мовою і сховав їх — боявся за мене. Я розуміла, що в Криму дуже небезпечно, тож вирішила перебратись у його рідне село на Вінниччині”.
Прослуживши рік, чоловік приїхав додому. Разом з дружиною почали відновлювати батьківську хату у Степанівці. Володимир влаштувався на роботу у патрульну поліцію. Оскільки через анексію Криму не зміг завершити навчання, то вступив у Національну академію внутрішніх справ, де отримав диплом бакалавра.
“Він був прикладом для дітей! Показував, що треба завжди розвиватись. Усе вмів зробити своїми руками, — мовить Юлія. — Навчив сина водити авто. Заохочував читати книжки... Чоловік майже завершив ремонт у домі, добудував камін. Збудував чудове гніздечко, але так і не встиг у ньому пожити”.
Він був прикладом для дітей! Показував, що треба завжди розвиватись.
24 лютого Володимир, який тоді працював далекобійником, був у рейсі. Повернувшись, одразу пішов у військкомат. Там йому сказали: приходьте через шість днів. Та Володимир сказав, що не може стільки чекати й просто споглядати, як росіяни нищать Україну. Тож записався до лав ТрО.
“Приїхав уночі на годинку додому, взяв свій бронежилет зі словами: “Ось твій час знову й настав”, — пригадує дружина загиблого. — Невдовзі чоловіка відправили на Схід, де він служив у Луганській ТрО...
Загинув у ближньому бою з ворогом — прикривав побратимів, які відходили. Він дав можливість вижити іншим... Загинути у бою для нього було великою честю.
Я пояснювала 5-літній донечці, що тато віддав життя, аби вберегти нас, аби ворог не прийшов до нас додому. “Але це так несправедливо, він мав повернутись живим”, — відповіла донька. Він планував бути на Різдво й на свій день народження вдома, хотів запалити наш домашній камін і провести час із сім’єю. Але вже ніколи цього не зробить...”
