Пенсіонерка Людмила Леонтьєва живе у Києві на вулиці Грушевського, де 18 лютого 2014 року відбулось одне з найжорсткіших протистоянь між силовиками та учасниками Євромайдану. Тоді загинуло вісімнадцять активістів. Кількість жертв могла б бути ще більшою, якби не ця жінка.
У той день протестувальники планували здійснити “Мирний наступ” з Майдану до Верховної Ради. Та мирна акція перетворилася у запеклі сутички, в неозброєних людей стали стріляти, їм перекрили дорогу з усіх сторін і загнали в смертельну пастку. Серед присутніх там був Мирослав Гай.
Він пригадує: “Беркут” став розстрілювати активістів із помпових рушниць. У натовпі почалася паніка. Юрба притисла Мирослава до стіни одного з будинків на вулиці Грушевського. На щастя, у його руках опинився беркутівський щит.
“Я стояв на колінах, прикриваючись щитом, а в цей час по мені, як по східцях, люди залазили у розбите вікно будинку”, — пригадує чоловік.
Останній, хто забрався у квартиру, подав руку Мирославу. У приміщенні, в яке щосекунди могла прилетіти світлошумова чи газова граната, залишатись було небезпечно. “Квартира була наскрізна, — розповідає активіст. — Ми вибили шибки в іншій кімнаті, вікно якої виходило у внутрішній дворик, і вистрибнули туди”.
Дворик також був оточений силовиками. Мирослав та ще восьмеро майданівців у пошуку безпечного місця бігли вздовж будинку. Раптом парадні двері одного з під’їздів відчинились, звідти визирнула жінка.
“Ми одразу ж скористалися подарунком долі і зайшли всередину”, — згадує чоловік. Люди піднялися на третій поверх і почали стукати в усі двері. Одні відчинились — це була квартира Людмили Тимофіївни Леонтьєвої.
“Того дня я вийшла на балкон і побачила, як беркутівці з великими щитами жорстоко витісняли натовп активістів, — згадує 72-річна жінка. — Я жахнулась від цього”.
Жінка не могла залишатись осторонь. Тож коли побачила майданівців у дворі, вирішила їм допомогти. “У квартиру забігло дев’ять людей: восьмеро чоловіків (один з них — 17-річний) та жінка, — розповідає пані Людмила. — По їхньому одягу було зрозуміло, що це — майданівці, а не беркутівці”.
За словами жінки, у той момент вона зовсім не злякалась, а думала лише про те, чим може допомогти. Люди забарикадували двері, заховали майданівські речі активістів...
“Ми бачили, як якісь військові з автоматами ходили по двору та по даху, вони намагались знайти тих, хто заховався, — розповідає Людмила Тимофіївна. — Я затулила штори і наказала сидіти всім тихо й не висовуватись”.
Вони намагались знайти тих, хто заховався. Я затулила штори і наказала сидіти всім тихо й не висовуватись.
Наступні декілька годин минули в тиші. Опісля активісти по одному виходили з будинку. Кожен пішов своїм шляхом.
“Я вийшов на вулицю і повернувся на Майдан, — розповідає Мирослав Гай. — Брав участь у всіх наступних боях, але цей запам’ятався на все життя. Це був день, коли я мав померти”.
З того часу Мирослав Гай, тепер уже волонтер та офіцер Збройних сил України, кожного року 18 лютого купує торт та шампанське і прямує на вулицю Грушевського, 9, щоб провідати Людмилу Тимофіївну й подякувати за допомогу. “Завдяки їй я живу”, — з почуттям вдячності каже чоловік.
Людмила Тимофіївна не вважає свій вчинок героїчним, вона переконана, що на її місці так вчинив би кожен.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як Портнов намагається врятувати репутацію “Беркута”
