Він родом із Маріуполя. Після школи навчався на інженерно-фізичному факультеті Харківської політехніки, започаткував власну справу з виготовлення лінз до окулярів та канцелярських товарів. Паралельно здобув фах юриста і бізнес-освіту. Наприкінці 2017 року Андрій Сидоренко переїхав до Німеччини, де створив компанію. А в перший день великої війни повернувся на Батьківщину й приєднався до лав 148-го батальйону 116-ї ОБр ТрО.
Став командиром мінометного взводу. А що мав три вищі освіти, дістав позивний “Професор”. “Вже 26 лютого прийняли перший бій на Сумщині. Туди як на парад заходили російські колони. Тож ми їх знищували, — згадує воїн. — Згодом наш підрозділ перевели на Донеччину, у Соледар. Там моя бригада зазнала найбільших втрат, зокрема, через бажання деяких офіцерів вислужитись. Бувало, що наказували зайняти позицію у чистому полі”.
“Якось Андрій написав, що вони потрапили в оточення. І якщо не вийде на зв’язок, то це означає, що його вже немає серед живих. Залишалось тільки молитися”, — ділиться дружина бійця Олена. Вона — білоруска. Свого часу через участь у протестах режим Лукашенка порушив щодо неї кримінальні справи. Тож переїхала в іншу країну.
У лютому 2023 року Андрій Сидоренко разом із побратимами потрапив під Бахмут, де безперестанку їхні позиції штурмувала російська піхота. Далі були бої під Мар’їнкою та півтора року оборони Авдіївки. “Війна швидко змінювалась, — каже “Професор”. — Якщо у Соледарі “мавік” у небі був радше рідкістю, то в Авдіївці вже працювало багато російських дронів-розвідників. Торік нас прикомандирували до Нацгвардії й відправили під Урожайне. Уявіть собі: над нами постійно кружляло по 20 ворожих FPV-дронів. А КАБи накривали від ранку до вечора. Неможливо було вийти з укриття. Та часом і воно не рятувало. 28 червня у наш бліндаж прилетіли два артилерійські снаряди 152- го калібру. В останню мить ми з побратимами встигли звідти вибігти. Ударною хвилею мене підкинуло в повітрі. Але дивом усі залишились живі. Саме тоді вперше відчув, що “кощава” — дуже близько. Можливо, від смерті мене вберегли хрестик, який дала мати, і кулон у формі срібного серця від коханої”.
Першого липня 2024- го мінометники повернулись на позиції в Селідове. “Близько 11-ї ранку раптом прилетіло щось дуже точне й потужне, ми навіть не зрозуміли, який саме снаряд. Імовірно, нас здав хтось з місцевих “ждунів”, — розповідає сержант Сидоренко. — Після вибуху у вухах задзвеніло. Побачив, що ліву ногу майже відірвало (трималась на шкірі), розтрощило ліву руку, на ній біліли оголені кістки. Тож правою наклав турнікет. Пощастило, що поряд був медевак. Якби допомога запізнилась бодай на п’ять хвилин, мене вже не врятували б”. У машині через значну крововтрату серце бійця зупинилось. Він переніс клінічну смерть, з якої виводили медики в Покровську. Прийшов до тями на третій день у реанімації дніпровської лікарні імені Мечникова.
“З горла стирчали трубки, тож говорити не міг. Ліва рука була у закривавлених бинтах. Ліву ногу відчував, у п’ятку наче голки встромляли, хоч і пам’ятав, що її відірвало. Ще не розумів, що то фантомний біль, — згадує “Професор”. — Лише через пів години наважився підняти простирадло...” Невдовзі важкопораненого воїна перевели до лікарні в Києві. Зателефонував коханій: “Якщо захочеш жити без мене, я зрозумію”. А Олена, почувши його голос, дуже зраділа. Каже: головне, що Андрій вижив.
Столичні медики старалися стабілізувати стан воїна, вилучали осколки з тіла, провели трансплантацію шкіри з правого стегна на руку, але вона не прижилась. У лікарню приїхали його мама й сестра — доглядали, допомагали. “Я був у депресії — не хотів жити, бути тягарем для рідних, — ділиться Андрій Сидоренко. — Два місяці був прикутий до ліжка, не міг рухатись, спати, їсти — від запаху їжі нудило. Діймали фантомні болі. Цей період був суцільним пеклом. Я почувався овочем”.
Лікарі радили ампутувати ушкоджену руку, та боєць не дозволив. Зрештою отримав запрошення до клініки у Нідерландах. Потрапив туди у серпні — у свій день народження. Тамтешні медики боролись з важкою інфекцією, знову провели трасплантацію шкіри на ушкоджену руку. Після десятої операції перестав їх рахувати. Туди примчала дружина Олена. “Дехто в такі моменти зникає, але не вона. Бо кохання — це не тільки про гарні часи. Це — разом, навіть коли важко, — зауважує воїн, який у січні цього року отримав протез ноги.
Якось вночі прокинувся і встав, забувши, що не маю ноги. Упав, на культі розійшовся шов, почалося нагноєння... Тож близько місяця довелось лікуватися, аби знову стати на протез. Торік у червні повернувся в Україну. Вже можу пройти на протезі до трьох кілометрів. Час від часу його треба знімати, бо кукса пітніє, починає натирати, а це загрожує подразненням шкіри й інфікуванням. Рука спотворена, але я радий, що вдалось її зберегти”.
Воїн пройшов ВЛК, йому призначили першу групу інвалідності, списали зі служби. “Вже два місяці не отримую від держави жодних виплат (пенсії чи одноразової допомоги). А жити й купувати ліки треба. Бюрократична система — дуже велика проблема для ветеранів, — каже 50-річний Андрій Сидоренко. — Щодня на зв’язку з побратимами, про свій бойовий досвід написав книжку. Звик працювати головою, тож планую знову започаткувати власну справу”.
А дружина Олена додає: “Він — залізна людина з дуже сильним внутрішнім стрижнем. Тому вірю, що все задумане вдасться”.
