Але у нас прижився старий формат звертання. Якому варіантові варто віддавати перевагу?
— Чинне законодавство України не містить спеціального порядку звертання до педагогічного працівника, — пояснює освітня омбудсменка Надія Лещик. — Але, як зазначено в законі “Про освіту”, комунікація між учасниками освітнього процесу має відбуватися на засадах поваги, толерантності й доброзичливості. Водночас керівник закладу освіти не має права забороняти або обмежувати формальні звертання до педагогічних працівників, якщо не порушено норм суспільної моралі.
— Питання номінації особи у модерному українському соціумі доволі непросте, — додає мовознавець Іван Ціхоцький. — Стаття 28 Цивільного кодексу України регулює право фізичних осіб на ім’я, яке складається із прізвища, власного імені та по батькові. Щоправда, для імені по батькові закон залишає деякі застереження: лише якщо його уживання не суперечить традиціям або звичаям національної меншини, до якої належить конкретна особа. Тому, подобається нам це чи ні, імена по батькові (або ж патроніми) в Україні є невід’ємною частиною трикомпонентної структури офіційних антропонімів, що утворюється від імені батька за допомогою суфіксів -ович/-ич для чоловіків та -івна/-ївна для жінок. Як законослухняні громадяни ми повинні дотримувати цю норму закону. Хочемо змінити правила назовництва — мусимо спершу реформувати нормативну базу.
До речі, на офіційному рівні уживання імен по батькові — радше виняткове явище. Окрім України, такої практики дотримують у деяких державах пострадянського простору і на Балканах, зокрема у Білорусі, Росії, Молдові, Болгарії. І ще один цікавий факт: якщо у внутрішньому паспорті громадянина України ім’я по батькові обов’язкове, то в закордонному його немає.
— А які традиції і регіональні особливості звертань в Україні?
● І. Ціхоцький:
— Думаю, Іван Франко дуже здивувався б, коли б почув, що у шкільних програмах і деяких підручниках його досі називають “Іваном Яковичем”. На російський кшталт у Галичині ХІХ — початку ХХ століття називали себе лише москвофіли. Форми імен по батькові в Галичині стали узвичаєними тільки в післявоєнні роки й супроводжувалися радянізацією та паспортизацією населення. Натомість для Центральної, Південної чи Східної України, яка перебувала спершу під російським, а потім під радянським впливом, така практика більш узвичаєна.
— Яка форма звертання була б в освітніх закладах прийнятною?
● Н. Лещик:
— Український правопис містить згадку про різні формати звертання — як про ті, що складаються із загальної назви та імені, так і про ті, в яких згадано ім’я та по батькові. Тож учасники освітнього процесу — педагоги, учні й батьки — можуть домовитися про прийнятний варіант.
● І. Ціхоцький:
— Усе має відбуватися природним шляхом. На початку 90-х років регіональне звертання “пан” і “пані”, до прикладу, теж наражалося на шалений опір та несприйняття у русифікованому суспільстві, а через менш як 40 років є де-факто загальнонаціональною нормою.
— Яку форму звертання використовують здебільшого у західних країнах?
● Н. Лещик:
— Там звертання зазвичай починається з титулів (пан, пані) або професійних титулів (вчитель, професор) плюс прізвище або ім’я.
● І. Ціхоцький:
— Також на Заході уникають звертання за статтю (“жінко”, “чоловіче”) і використовують множинну форму “ви” при спілкуванні з незнайомцями або старшими особами. Такі тенденції, до речі, характерні й для українського інтелігентного простору спілкування.
