Від початку повномасштабного вторгнення тут діє волонтерський центр.
“Свого часу я працювала у сфері транспорту, останні роки — завскладу на місцевому підприємстві. Коли почалась велика війна, моя знайома, Оксана Крамар, організувала волонтерський рух. Тож книгозбірня №10 перетворилась на хаб. Із 26 лютого ми почали плести там маскувальні сітки. За тиждень виходило 10 — 15 виробів різного розміру, якими воїни накривали бліндажі, техніку, — розповідає волонтерка Зоя Лисюк. — Спершу для сіток використовували будь-яку тканину, яку знаходили. А з 2023 року почали плести із легкого, але міцного матеріалу — спанбонду. Він доволі дорогий, то коштами допомагають небайдужі. Є в нашій команді пані Тетяна, дочка якої живе в Естонії. Зять цієї жінки щомісяця купує нам рулон спанбонду. Мій син і подруга з Італії також передають матеріал”.
За словами співрозмовниці, їхня команда налічує 10 — 15 осіб, більшість — пенсіонерки. “Працюємо щодня, крім суботи, бо саме цього дня у бібліотеці вихідний, — ділиться волонтерка. — А так і в неділю виходимо, бо є такі, в кого це вільний день, і вони хочуть долучитись до благородної справи. За місяць у середньому плетемо та надсилаємо на фронт 60 маскувальних сіток. Один виріб зазвичай має площу 24 квадратні метри. Але буває, що воїни просять сітки 10 на 6 метрів чи 4 на 5. У нашій команді є три мами, чиї сини воюють. Працює з нами і Ольга Власюк, в якої син зник безвісти, але попри все, вона щодня долучається до роботи. Сітки відправляємо на різні напрямки фронту. Радо відгукуємося на кожен запит військових. Не буду приховувати, не без проблем. Але, знаєте, світ не без добрих людей. Ось нещодавно отримали замовлення на сітки, тканина має прийти, а коштів нема, щоб викупити її. І тут незнайома жіночка чує нашу розмову в бібліотеці й пропонує потрібну суму. Щиро кажучи, тоді навіть сльози забриніли у мене на очах”.
Крім маскувальних сіток, луцькі волонтерки шиють подушки, килимки, білизну для військових, у холодну пору в’яжуть теплі шкарпетки. А також готують енергетичні батончики з горіхів і сухофруктів. “Веземо моєму швагру у село горіхи, то він їх лущить, тоді вже легше нам, — зауважує Зоя Лисюк. — Робимо все для того, аби захисники відчували, що про них не забувають і турбуються”.
