41-річна Наталія Глузд із села Ковчин, що на Чернігівщині, зізнається — раніше доля не була до неї надто поблажливою. Але разом із тим жінка вірить: якщо дуже сильно чогось захотіти, то це обов’язково здійсниться. Нині вона щаслива зі своїм 46-літнім чоловіком Андрієм. На двох у них — 12 дітей, яких подружжя понад усе хоче поставити на ноги.
“Колись я мешкала в селі Авдіївка Новгород-Сіверського району. У нашому роду багато дівчат. Я мала три сестри та брата, у них народились доньки. І у мене ж чотири донечки. Тепер жартую, що наші чоловіки все життя були, мов у квітнику, — ділиться Наталія Глузд. — У 2005-му я вийшла заміж, згодом народила дочку Катерину, якій нині 19 років, через рік — Діану. Відтак стала мамою Регіни, їй зараз 14, та Аліни (10 років). Але сімейне життя не склалось, ми з чоловіком розлучились. Із батьком найменшого сина Назара жили у цивільному шлюбі й теж розійшлись. Він був командиром танка і, на жаль, загинув у березні 2024 року на Донеччині”.
За словами Наталії, після розлучення вона вирішила переїхати в село Ковчин. “Там купила власне житло, взяла хату на виплату за 40 тисяч гривень. Усе до копійки віддала, провела воду, газ. У будинку є побутова техніка, меблі. Діти не мають відмови ні в чому. Вони — моя розрада, — запевняє співрозмовниця. — Але знаєте, все ж хотілось надійного чоловічого плеча”.
У 2023 році жінка познайомилась із Андрієм Козляченком, який раніше мешкав у селі Чайкине. “Його дружина Ольга померла в 2021-му від хвороби. Андрій залишився один із сімома дітками й тому переїхав у Ковчин, бо тут живуть його брат і мама. Четверо дітей чоловіка вже старші: Станіславу — 23 роки, Анжелі — 22, Анастасії — 19, Єлизаветі — 18 років. А от троє менші: Вікторії — 16, Івану — 15, Ганні — 8 років. Аня з Настею живуть у Чернігові, найменша донька ходить там у школу. Іванко та Віка вчаться у Черешенській школі-інтернаті. Інші діти їздять у школу в Куликівку.
Андрій підкорив мене своєю щирістю, людяністю, турботою. Завжди на кухні допоможе, приготує щось смачне. І в нас нема поділу дітей на чужих і своїх. Ми кажемо, що всі — наші. У серпні у мене народилась онука Богдана, то чоловік тепер називає себе дідусем. Тримаємо разом худобу, свиней, птицю. Також працюємо обидвоє на одному з місцевих підприємств. Я за Андрієм, як за кам’яною стіною. Деякі люди дивуються: як це ми зійшлись, маючи стількох дітей?! Утім ми на це не зважаємо, навпаки — гуртуємось, підтримуємо одне одного. Адже недарма кажуть, що родина — це один човен на двох. І якщо гребти спільно, то все дається легше. А коли кожен окремо тягне, то можна не справитись з течією. Нині понад усе мріємо про мирне небо. І, хтозна, може, ще справимо з Андрієм маленьке весілля”.
