96-річна Марта Бліхар і 93-літня Анна Рогач у молодості витримали тортури енкаведистів, заслання, цькування радянської системи, але не втратили любові та віри в свою країну. Вони кажуть: сподівалися,
що ті жахіття, які колись творила радянська влада, більше ніколи не повторяться, а їхні діти та внуки знатимуть про війну лише з книг та фільмів...
“У нашій родині було п’ятеро дітей: четверо сестер і брат, ми з батьками жили у селі Великі Гаї, що поблизу Тернополя, — розповідає Марта Бліхар. — Батько наш був січовим стрільцем. Він помер після того, як маму без жодних причин розстріляв російський енкаведист — перед самим наступом німців... Ми залишилися самі”.
Сироти дбали один про одного, як могли. А крім цього, сестри всіляко допомагали підпіллю ОУН-УПА, активно займалися розвідницькою роботою. На їхньому подвір’ї понад рік була криївка.
“Ми з сестрами пройшли вишкіл повстанців, прийняли присягу — досі пам’ятаю цей момент, як ми обіцяли чесно та вірно служити Україні”, — пригадує Анна Рогач.
“Ми щиро вірили у те, що робимо, всім серцем любили Україну, — каже пані Марта. — Так, це було дуже ризиковано... Мене декілька разів викликали на допити, підозрювали, що допомагаю ОУН. Але щоразу вдавалося якось викрутитися...”
Однак одного вечора, коли до дівчат на гостину прийшли чотири повстанці, в двері їхнього дому постукали: “Аткройтє!”
“Хлопці не розгубилися, вони вступили в бій, — пригадує Анна Рогач. — Зуміли дати відсіч ворогові, опісля втекли. Нам теж вдалося сховатися. Згодом ми вирушили шукати прихисток, адже залишатися вдома було дуже небезпечно. Стукали не в одні двері, але ніхто не хотів нас пускати — боялися. Тоді ми пішли до тітки, яка разом з родиною жила у землянці — їхня хата згоріла.
Далі подалися до Тернополя. Дорогою нас помітила міліція. Трьох арештували, а одна сестра ще довший час переховувалася у селі. Їй навіть зібрали кошти, щоб вона могла втекти за кордон. Але жінка, яка мала допомогти, була зрадницею, тож і сестричку нашу теж спіймали”.
Тривалий час зв’язкових УПА допитували й катували, в тому числі й електричним струмом, аби вони розповіли про підпілля, видали своїх побратимів. “Це були справжні звірі, їх не можна назвати людьми”, — каже пані Марта.
Чотирьох сестер відправили до різних районів Сибіру. Там вони втратили зв’язок одна з одною, лише раз чи двічі на рік могли писати листи, але вони не завжди доходили за призначенням. Тим часом їхній 10-річний брат проживав у зовсім чужих людей...
“Я відбувала покарання в Іркутській області, — пригадує Марта Бліхар. — Вічна мерзлота, 45 градусів морозу... Ми важко працювали на лісоповалі, потім — у каменоломні. На засланні я втратила здоров’я, набула інвалідність. Але, дякувати Богу, вижила”.
Жінок звільнили після смерті Сталіна. Вийшли заміж за чоловіків зі схожою долею — вони також пережили тортури й знущання енкаведистів...
...Коли тепер почалася повномасштабна війна, пані Марта разом з онуком Романом вирушила з Києва у Тернопіль, до сестри (її син записався у тероборону). З собою жінка взяла зовсім трохи речей, серед них — подяку Блаженнішого Святослава, яку отримала як зв’язкова ОУН-УПА. А ось фотоальбоми з історичними сімейними фотографіями не прихопила, про що тепер шкодує.
Марта Бліхар і Анна Рогач кажуть, що моляться щодня за наших військових. Говорять, що вони такі ж відважні, відчайдушні й незламні, як і хлопці та дівчата з ОУН-УПА.
“Нас чекає тривала й важка боротьба, але ми переможемо, — каже пані Марта. — Я хочу попроси ти українців: не падайте духом, не плачте, адже сльози ніколи не дають свободи. Треба бути сильними, вірити в перемогу, боротися за це, допомагати одне одному, молитися за Україну”.
“Ця боротьба з росією триває вже багато років! — додає пані Анна. — Та врешті ми мусимо покласти цьому край та вигнати ворога з нашої землі! Назавжди!”
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, що херсонці розповідають про життя в окупації
