Ще донедавна “гуцуликів” — низькорослих, пристосованих до роботи та їзди верхи в горах коней — можна було побачити лише у віддалених карпатських селах. Тепер же породу активно відроджують на території Івано-Франківської, Закарпатської, Чернівецької областей, у Національному природному парку “Гуцульщина”, директором якого є Юрій Стефурак.
Збереженням “гуцуликів” він перейнявся ще у далекому 1992 році. “Гуцульський кінь — унікальна тварина нашого краю. Перші відомості про нього трапляються у документах з 1603 року, — каже кандидат біологічних наук Юрій Стефурак. — Та, найімовірніше, “гуцулики” жили тут задовго до цих згадок. Поширена думка, що ці коні походять від давніх диких гривастих тарпанів. Жеребці заввишки у загривку 140 — 145 сантиметрів, кобили — 135 — 140. Вага тварин — від 300 до 450 кілограмів. У годівлі та догляді вони невибагливі: споживають сіно, овес, соляні лизунці, п’ють воду. І полюбляють смакувати цукром”.
У роки Першої світової війни ці коні Карпатами провозили амуніцію, вояки верхи на “гуцуликах” долали важкодоступні місця. Нині у Польщі, Румунії та Словаччині є великі кінезаводи і центри розвитку гуцульської породи. А от радянська влада намагалася зробити все, аби винищити цих коней. Аж у 1979-му гуцульську породу коней визнано такою, що зникає, її почали відроджувати у кількох лісгоспах та колективних господарствах на заході України. Після розпаду СРСР “гуцулики” мало не зникли взагалі. Але у парку “Гуцульщина” відродили породу. Тепер тут утримують десять коней, працює лабораторія, де вивчають стійкість їхнього організму до хвороб, витривалість.
Юрій Стефурак зауважує, що гуцульські гривасті дуже спокійні та працьовиті, терплячі, витривалі, сміливі й обережні. За добу чистопородний “гуцулик” може перенести ношу вагою 100 кілограмів на відстань до ста кілометрів гірськими стежками й плаями. “Ці коні мають позитивну енергетику, тому чудово підходять і для іпотерапії, — додає Ірина Стефурак, наукова співробітниця НПП “Гуцульщина”. — Можна просто постояти біля гривастого, помилуватися ним, і на душі враз стає добре”. За її словами, до іпотерапії надаються лише кобили віком понад п’ять років, бо вони — спокійніші. А от жеребці більше підходять для перевезення вантажів та їзди верхи. До речі, “гуцулики” не переносять запаху алкоголю, не терплять окриків. Тому, перш аніж сісти на коня, треба підійти до нього, погладити, поговорити.
Пан Юрій ділиться мрією. Каже: хотів би, щоб на території природного парку їхні “гуцулики” допомагали відновлювати фізичні і духовні сили захисників і захисниць, ветеранів і членів їхніх родин.