На його довгому життєвому шляху було чимало випробувань. Силу, щоби долати труднощі, він черпав у книжках і роботі.
Народився Станіслав Щирба у Залізцях, в українсько-польській сім’ї. Був наймолодший серед трьох дітей. “Матері своєї я не пам’ятаю, вона померла, як мені лише чотири роки було. І я, дитя, вже від того часу мусив жити без неньчиної ласки”, — з сумом каже ювіляр. Маму маленькому Стасикові замінила старша сестра. Трохи підрісши, він мусив працювати: пас улітку людям худобу. До четвертого класу хлопчик навчався у польській школі, а далі — в радянській. У дитинстві важко пережив трагічну загибель старшого брата, який невдало стрибнув з черешні.
У роки Другої світової війни 17-літнього Станіслава Щирбу вивезли до Німеччини на примусові роботи. “Тато потрапив у Кенігсберг, до бауера (фермера. — Авт.), — розповідає дочка довгожителя Тетяна Щирба. — Годували батька дуже погано, він завжди був голодний. А якби взяв без дозволу хоча б шматочок картоплі, якою свиней годували, то господар напевно б його вбив. Такий був лютий”.
У січні 1945 року у Кенігсберг зайшли радянські війська. Змученого непосильною працею та голодом Станіслава забрали в армію. “Нас лише десять днів навчали, а далі — на фронт. Бої були страшні, з 200 людей живими залишалося вісім-десять”, — згадує чоловік.
Через місяць в одному з таких важких боїв Станіслава поранили в ліве плече, він потрапив у польовий шпиталь. Опісля далі служив, хоч до тих, хто був на примусових роботах у Німеччині, пильно приглядалися особісти, вважаючи їх зрадниками. За найменшу провину, невдало сказане слово або жарт можна було на десятки років потрапити до Сибіру. На щастя, “увага” карателів обійшла солдата. Станіслав Щирба дослужився до старшого сержанта. Після війни вирішив ще попрацювати на уранових шахтах у Саксонії. Хотів заробити грошей, аби привезти додому.
Але коли повернувся у рідні краї, то дізнався, що його найближчих вивезли примусово до Польщі. У хаті, де Станіслав колись жив, мешкав його дядько з сім’єю. “Я знову відчув себе сиротою, плакав. З ким і де буду жити, що далі мені робити?” — згадує пан Щирба. Чоловік намагався адаптуватися до нового життя. Часто ходив у бібліотеку і у книжках завжди знаходив заспокоєння. Бібліотекаркою в книгозбірні містечка працювала дружина секретаря райкому. Власне їй Станіслав і розповів про свої злигодні. Жінка удома оповіла про молодого читача-фронтовика. І його взяли на посаду заступника директора Білокриницького маслозаводу. Станіслав горів цією роботою. Часто пішки обходив довколишні села, щоб домовитися із головами колгоспів про здачу молока, допомагав налагоджувати роботу приймальних пунктів.
На роботі познайомився з майбутньою дружиною Галиною. У 1951 році пара одружилася. У них народилися донька Тетяна та син Валерій. Згодом Станіслав Щирба став директором маслозаводу. Він перший приходив на роботу і останній йшов додому, завжди дослухався до працівників. За це люди його шанували. Понад 20 років тому чоловік, на жаль, овдовів.
Попри поважний вік, чоловік досі активний, має ясну пам’ять та розум. Щодня робить спеціальну зарядку для рук з допомогою тренажерів. А ще — любить уранці випити чашку кави та поласувати шоколадними цукерками. Пан Станіслав тішиться двом онукам і трьом правнукам. І каже, що мріє дожити до нашої перемоги.
