Довгі й короткі, широкі й вузькі. Ткані, вишиті та помережані різними техніками. В доброму стані й зі слідами горіння, іржі. Знайдені на горищах і навіть на... смітниках.
57-річна Уляна Сіренко збирає рушники протягом шести років. “Я дуже люблю вишивку, адже моя бабця Анна Когуч була неабиякою майстринею. Це врятувало її та дітей від голоду в 1947- му. Бабця зібрала свої чудові рушники, відвезла десь на Городенківщину й там на ринку продала. Завдяки рушникам вони вижили”, — розповідає колекціонерка. Про це вишиття, важкі роки, родичів, які брали участь у національно-визвольних змаганнях, бабуся розповідала онучці. Тоді ще юна Уляна з сумом думала: де ж ці всі бабусині рушники та як би було добре їх повернути.
Колекціонувати рушники Уляна Сіренко почала, коли вже працювала в міському центрі дитячої та юнацької творчості. “Одного разу я вирішила зробити з дітьми слайд-шоу про рушники. Попросила їх принести з дому бабусине чи мамине вишиття, аби сфотографувати й згодом виставити світлини в інтернеті. Діти майже нічого не принесли, бо в когось не було, в когось не збереглося... Допомогли колеги, і ми таки зробили це слайд-шоу”. Відтоді жінка вирішила, що треба знаходити рушники й збирати, щоби було що показати дітям. Пані Уляна зареєструвалася у соцмережах на сторінках, де продавали автентичні старовинні речі, й почала шукати там рушники. Першим у колекції був рушник тітки Богдани із прикарпатського села Павлівка, датований 1947 роком.
Співрозмовниця пояснює, що рушники за способом виготовлення можна доволі умовно поділити на ткані, вишиті, вишиті з ручними та фабричними мережками, саморобними тороками й комбіновані, в яких поєднано декілька технік. За кольорами — на однотонні й багатобарвні. Цікавими є, скажімо, рушники, вишиті лише чорними нитками. Ними прикрашали ікони у хатах і храмах у час Великого посту. За символікою кожен рушник, каже пані Уляна, заслуговує окремої великої статті. Є рушники з геометричними візерунками, рослинними (дерева, гілки, квіти), із зображеннями тварин, птахів, риб, хат, церков, праукраїнських архаїчних символів. Щодо призначення, то є рушники для сватання, весільні, поховальні, кілкові (їх вішали на стіну й прикрашали покуть), “божники” для ікон у хатах і церквах.
● Уляна Сіренко. Фото з архіву Уляни та Софії Сіренко
Старі рушники колекціонерка пере, виводить з них плями, запах скринь, горищ. Рукотвори зберігає у шафі, двічі-тричі на рік провітрює, зазвичай у теплі пори року. Коштують нині старовинні рушники від 300 до 10 000 гривень. Але загалом вартість залежить від віку, стану та складності роботи. Одні з найдорожчих — полтавські, вишиті заполоччю чи зроблені в техніці вирізування.
Колекціонерка каже, що рушники — це коштовні скарби нашого народу, мірила ідентичності із зашифрованим генетичним кодом. “Вони пережили війни, їх міняли на шматок хліба в голодні роки. Вишиваючи їх, матері мріяли про щасливу долю дочок. Рушниками повивали немовлят, стелили під ноги молодятам та опускали труни в землю”, — зауважує Уляна Сіренко.
А допомагає матері збирати рушники донька Софія, дружина воїна. Після нашої перемоги жінки мріють організувати велику виставку врятованих від забуття “скарбів”.
