Свято-Благовіщенський жіночий монастир ПЦУ, що у Дніпрі, — ще дуже молодий. Нині тут мешкає п’ять черниць. Обитель має свою сторінку у фейсбуці, яку веде настоятелька. Життя у цьому монастирі — смиренне, інше, ніж у більшості мирян. Наш текст розповідає про філософію та правила життя сучасних черниць, а також про те, що радять сестри тим, хто хоче віднайти внутрішню гармонію у непростому ХХІ сторіччі.
ІСТОРІЯ
Будівництво цього монастиря стартувало три роки тому на території, де був лише храм. А цьогоріч обитель освятили як перший монастир Православної церкви України.
“Ще у 2017 році нам, монахиням, доводилося жити у храмі, — каже 33-річна ігуменя Свято-Благовіщенського Дніпровського жіночого монастиря Наталія Кудрянська. — Взимку над головами висіли бурульки. Було дуже холодно. Було важко. Та завдяки меценатам храм перебудували, звели інші монастирські будівлі... Нашу обитель освячено на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. І недарма. Тут ми несемо свій послух — благовість”.
Центральний храм монастиря — на честь преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Також тут є сестринський корпус, пекарня, трапезна, клас недільної школи.
ГОЛОВНІ СВЯТИНІ
У день освячення монастирю подарували кивот з часточками мощей Антонія і Феодосія Печерських. Як відомо, преподобний Антоній вважається першим руським монахом. А Феодосій — будівничий Києво-Печерського монастиря та організатор українського чернецтва. Три роки тому монастирю подарували й частки мощей мучеників ІІІ — IV століття — зокрема чудотворця Трифона, який, як вважається, виганяв бісів та зцілював від різних хвороб. “Мощі зберігаються у храмі у вівтарі, — розповідає ігуменя Наталія. — На великі свята виносимо їх для почитання”.
ЖИТТЯ МОНАСТИРЯ
День у монастирі розпочинається о 6.30. О 7.30 — 8.00 — ранкові молитви, молитви під час епідемії, за Україну, до різних святих. Приблизно о 10-й годині — сніданок. До слова, у Свято-Благовіщенському монастирі черниці не їдять м’ясних продуктів — навіть приносити їх на територію обителі не можна, це заборонено уставом.
Опісля сніданку черниці отримують благословення ігумені на робочий день та йдуть виконувати послух. Одним із таких є робота в пекарні, яка діє в обителі.
“Тут ми печемо пиріжки з різною начинкою, залежно від того, які продукти маємо: з полуничним джемом, шоколадом, капустою, картоплею, горохом. Іноді веземо їх в інтернат для діток, також пригощаємо паломників, потребуючих, продаємо пиріжки і в нашій церковній крамниці”, — каже настоятелька Наталія.
У пекарні також печуть просфори для місцевих храмів — під час цього процесу зачитують спеціальні молитви при запаленій лампадці.
“Тісто на просфору готується на освяченій воді. До іншої випічки вона не додається, — пояснює ігуменя. — Просфори віряни споживають зранку після молитов, для духовного укріплення душі й для зцілення тіла.
Людина купує просфори і передає священникові записку з іменами родичів, за здоров’я або упокій яких слід помолитися. Священник, молячись, зачитує ці імена й відламує дрібненькі частинки із просфори — їх у кінці літургії занурюють у святу чашу. Далі священник споживає все, що є в чаші. Просфору, яка залишилася, віддають тим, хто її приніс”.
У монастирі печуть і сірий бездріжджовий хліб за старовинним рецептом — на солоді та без жодних розпушувачів чи інших домішок. Такий хліб, кажуть, навіть за місяць не зіпсується. Утім його рецепт тримають у таємниці. Адже люди, які поділилися ним, просили не розголошувати спосіб приготування тіста. “А для приготування пиріжків на 1 літр теплої води беремо 100 грамів дріжджів, 0,5 літра цукру та борошна, скільки потрібно”, — додає ігуменя.
Такий хліб, кажуть, навіть за місяць не зіпсується.
Свою продукцію монастир хоче реалізовувати не лише у крамниці при обителі, а й в інших храмах. “Монастирю потрібні кошти на утримання, — каже ігуменя. — Платимо за електроенергію, купуємо дрова та вугілля, якими палимо у котельнях. Пожертвувань у нас не так багато. Доводиться на всьому економити”.
У кожному монастирі черниці мають різний одяг. За його елементами розрізняють, з якої обителі монахиня. “Наші черниці одягають підрясник, рясу, апостольник (хустку з вирізом для обличчя), скуфійку (невелика кругла чорна шапка) або клобук (високий головний убір), — каже настоятелька. — Лише настоятельки монастирів, згідно з давньою традицією, мають на своєму чернечому одязі бордову смужку”.
З благословення владики монахині, виходячи в місто, можуть одягати хустину, довгу спідницю та закриті блузки. Адже у Дніпрі монаший одяг часто привертає зайву увагу — хтось лише розпитує, чому черниці так одягнені, а буває, що дехто й з кулаками кидається.
Що цікаво, у соцмережах діє сторінка монастиря — тут ігуменя, наче справжній фахівець есемемник, публікує різноманітні дописи про життя обителі. А фото й відео для них знімають самі черниці. “Багато людей мені пишуть приватно у месенджері в соцмережах, просять різних порад”, — каже ігуменя Наталія.
Виконуючи послух, у черниць немає часу на перегляд телевізора чи читання новин в інтернеті. “Іноді про наш монастир або єпархію знімають відео. Тоді, якщо є час, переглядаємо їх, — додає ігуменя. — Усі монахині мають телефони, щоб бути на зв’язку зі мною. Також іноді телефонують рідним. Родичі можуть навідувати сестер. Та світські люди часто не розуміють духовних осіб. І можуть порушувати їхній духовний спокій тут, тоді спілкування доводиться обмежувати”.
ЛЮДИ СВЯТО-БЛАГОВІЩЕНСЬКОЇ ОБИТЕЛІ
Нині в монастирі мешкає п’ять сестер, шоста — настоятелька. А найстаршій черниці Серафимі — 83 роки. Вона — схимонахиня, тобто черниця найвищого ступеня. Схимонахині не мають інших обов’язків, окрім постійної молитви. Сестра Серафима читає Невсипущий Псалтир з поминанням за здоров’я і за упокій, молиться за українських воїнів.
Схимонахині не мають інших обов’язків, окрім постійної молитви.
Раніше ця схимниця несла послух в обителі Російської православної церкви. Та коли почула, що у Дніпрі буде монастир Православної церкви України, прийшла сюди.
“Сестра Серафима розповідала, що їй було дуже боляче спостерігати, як ігуменя монастиря РПЦ не благословляла читати записки, що подавали за здоров’я та упокій українських воїнів, — каже ігуменя Наталія. — А коли в сестри знайшли ще й Біблію українською мовою, то назвали “філаретовкою-розкольницею” і навіть до Причастя не допускали.
Батько схимонахині Серафими походив із роду кубанських козаків. Й усі її рідні спілкувалися лише українською. Це велика благодать мати в монастирі таку молитвеницю!”
Сама ж ігуменя Наталія стала монахинею у 18 років. “У 30-ть мене призначили настоятелькою Свято-Благовіщенського жіночого монастиря”, — каже вона.
Настоятелька викладає в будинку-інтернаті, де проживають діти із ДЦП. “Проводжу заняття недільної школи, — каже ігуменя. — Возимо діткам пиріжки. Після того, як було оголошено карантин, інтернату особливо не допомагають. Директорка закладу каже, що іноді їм бракує овочів навіть на борщ”.
Настоятелька також викладає у Дніпровській духовній семінарії церковний спів. А не так давно вона склала іспити на водійські права і їздить машиною, яку монастирю пожертвували меценати.
ДЕ ЗУПИНИТИСЯ ПАЛОМНИКОВІ?
У монастирі можуть проживати трудниці — це жінки, які приїжджають сюди молитися, трудитися, допомагати. “Трудниці живуть у келіях, беруть участь у трапезах і спільних молитвах, виконують ту роботу, яку довірить ігуменя чи її помічниця”, — каже настоятелька Наталія.
Перед тим, як їхати у монастир, щоб трудитися, слід поспілкуватися з ігуменею і дізнатися, коли та на який час можна залишитися в обителі. Мирянки можуть жити у монастирі декілька тижнів.
“Зазвичай мирянки, які живуть у монастирі, залишають записки за здоров’я близьких та рідних і пожертву на монастир та храм, — каже ігуменя. — Дехто також може купити продукти. Проте складати пожертви у нас ніхто не змушує”.
Двері монастиря відчинені завжди для всіх, хто потребує духовного оновлення та молитви, втім жити тут можуть лише жінки, наголошує ігуменя.
Цінні поради від настоятельки
Ігуменя Наталія
*Людина повинна жити вірою у Бога та у ближнього свого.
*Неможливо жити без надії. Потрібно сподіватися на те, що в нашій країні все зміниться, — не проливатиметься українська кров, не страждатимуть люди, не боятимуться діти.
*Хочеться побажати людям мудрості. Перед тим, як наш язик має щось промовити, варто подумати, чи треба це говорити. Щоб язик наш не випереджував наш розум. Адже все сказане має свої наслідки.
*У час пандемії раджу людям, аби не панікували й не впадали у відчай, а покладалися на Бога. Якщо бояться прийти у храм, то рекомендую залишатися вдома та молитися там.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про унікальний монастир, куди щороку приїздить пожити блаженніший Святослав
