Його пісні виконують Василь Зінкевич, Інеса Братущик, Наталка Сумська, Віктор Павлік... Концерти останнього неможливо уявити без таких хітів, як “Ні обіцянок, ні пробачень”, “Ти подобаєшся мені”, “Афіни — Київ — Істанбул”. 71-річний Сергій Лазо й нині пише вірші, які, можливо, згодом стануть новими піснями.
— Чи маєте звичку робити зранку зарядку, Сергію Васильовичу?
— Зарядка обов’язкова. Її тривалість залежить від настрою. Зазвичай — до пів години. Тепер ось хочу практикувати додаткову гімнастику протягом дня. Бо тривале сидіння біля комп’ютера дуже втомлює.
— Що у вас, як правило, на сніданок?
— Усе досить тривіально: ані крабів, ані лобстерів. Каша, яєчня, сир, салат, якісь ковбаски... На обід одна страва — наприклад, борщ. Протягом дня бувають перекуси: бутерброди, фрукти... Намагаюся мирно співіснувати зі своєю підшлунковою залозою, бо іноді наші кулінарні смаки не збігаються. Отож віддаю перевагу свіжим натуральним продуктам, при тому ні в чому кардинально себе не обмежую. Їм і солоне, і гірке, і солодке — але в міру. А от від улюблених домашніх сирників зі сметаною й медом довелося відмовитися. Бо після них печія, якої колись не було.
— А вегетаріанцем не пробували стати?
— Пробував, але то не моє. Смачнючого сала й власноруч спечених шашликів не зречуся. (Усміхається).
— Якщо не секрет, що ви п’єте?
— Зранку — каву, в обід — компот або сік, увечері — чай. Бажано з тістечком... Знаю, треба щоденно випивати більш як два літри води, але, певне, недотягую... Добре, що нагадали, зараз наллю собі склянку.
— Волієте ходити пішки, долаючи 10 тисяч кроків за день, чи ведете менш активний спосіб життя?
— Колись не вилазив з-за керма, тепер дуже рідко за нього сідаю. Нині навіть на базар по продукти стараюся ходити пішки, з рюкзаком за плечима, хоча це й не дуже близько. На радість, маю під боком парк і озеро, тож завжди є можливість прогулятися. Але якщо надворі набридливий дощ та мряка, ніщо не змусить мене ставити щоденні марафонські рекорди.
— Шкідливі звички залишились у минулому?
— Років 15 — 20 тому, після якогось свята чи дня народження, я прокинувся у стані приреченої на смерть людини, глянув на себе в дзеркало й запитав, за що я прирік себе на таку муку. Відповіді не знайшов і відтоді не курю. А чарчинку доброго коньяку з друзями інколи можу й підняти...
— Чи маєте якісь фобії?
— Ні, жодних психічних страхів і розладів, на щастя, не маю. Звісно, війна постійно нагадує про себе — то сиренами, то болючими новинами, та й взагалі, своєю реальністю. Але це не йде ні в яке порівняння з тим часом, коли мій син воював на передовій... Нині спокійніше, і всіх нас єднає одне бажання, щоб ця підла війна врешті-решт закінчилася, зрозуміло, нашою перемогою.
— А як би ви речення продовжили: “якщо хочеш дожити до ста років, треба...”?
— Думаю, для кожного з нас десь там, на небесах, є окремий будильник, накручений на певний час... Задзеленчав — і гайда на вихід. Головне в цьому процесі не кількість годин чи хвилин, що відцокали, а те, чим вони наповнені. Якщо там зверху бачать, яка нікчема бродить по землі, то можуть і стрілку перевести вперед.
