А про те, кому ж треба завдячувати остаточний варіант цієї молитви, взагалі знає мало людей, пише газета Експрес. Цією людиною є славетний богослов Василій Великий.
Саме він багато в чому доклався до того, аби канони християнства та його обряди були такими, якими їх знає понад два мільярди прибічників християнської віри.
Василь Великий, знаний також як Василій Кесарійський, народився 329 року в місті Кесарії, що в Каппадокії (нині це Туреччина). Його родина була дуже побожна. Двоє братів, Григорій Ніський та Петро Севастійський, а також сестра Макрина Молодша за внесок у розвиток канонів віри, чернецтва та поширення знань були проголошені святими і нині шануються усіма християнськими Церквами.
Їхня мати, Емілія — дочка християнського мученика. Батько, також на ім'я Василь, був адвокатом і відомим викладачем риторики.
Василій здобув дуже грунтовні знання в Кесарії, Афінах та Константинополі, ставши в ряди найосвіченіших людей того часу. За словами очевидця, "він так вивчив все, як інший не вивчає одного предмета, кожну науку він опанував до такої досконалості, ніби не вчився нічого іншого".
Разом зі своїм товаришем Григорієм Назіанським, з яким заприятелював під час навчання в Афінах, Василій став відлюдником, перед тим роздавши своє майно бідним. Їхнє життя було по-справжньому аскетичним: в оселі, яка не мала покрівлі, не було вогнища. Вони самі обтесували каміння, насаджували та поливали дерева, носили тягарі. Аби дізнатися, як живуть у пустелі такі ж відлюдники, як він, Василій вирушив у подорож — до Єгипту, Палестини і Месопотамії.
364 року Василія висвятив на священика відомий проповідник Євсевій, єпископ Самосату (майбутній християнський святий), а в 370 році сам став єпископом Кесарії та митрополитом Каппадокії.
Як єпископ Кесарії, Василій відзначався турботою про простих людей. Побудував притулок для паломників, людей похилого віку та хворих. А коли регіон охопив голод, розпорядився продати частину церковної власності, додав до вторгованих грошей власні заощадження і наказав купити харчів для найбідніших.
Він був також добре відомий своїм знанням основ християнської віри, власним прикладом показував, як треба їх дотримуватися. Все це зробило його моральним авторитетом для християн Малої Азії, котрі дали йому епітет "Великий".
Разом зі своїм братом Григорієм Ніським та Григорієм Назіанським Василій зробив великий внесок в остаточне вирішення кількох важливих проблем християнської віри. Зокрема, завдяки Василію Великому Церква відмовилася від канонічних різнотлумачень суті Святої Трійці, одного з підставових понять християнства. Він також доклався до перемоги над єретиками-аріянами, вчення котрих спотворювали суть віри послідовників Христа.
У той час християнство підважували внутрішні чвари і псевдовчення. Одна за одною з'являлися єресі — аріанство, аполінаріанство, несторіанство, євтихіанство. Їхні прихильники тлумачили Біблію як хотіли.
Найнебезпечнішим із них було аріанство. Його небезпека полягала у тому, що воно більше, ніж інші єресі, заперечувало вчення про божественну суть Ісуса Христа, перекручувало сенс і цінність цього вчення.
До часу батьки Церкви дуже поблажливо ставилися до теорій, які поширював Арій, проповідник з Александрії (помер у 336 році) та його прихильники. Це дало змогу аріанству поширитися на величезній території (до слова, аріанство сповідували й германські племена готів, котрі у ті часи населяли територію України), особливо за імператора Констанція (337 — 361). Популярність їхніх ідей була такою великою, що аріанство сповідував навіть сучасник Василія Великого римський імператор Валент.
Цей правитель надсилав свого представника до знаменитого богослова, аби схилити його до аріанства, але марно. Згодом імператор сам побував на богослужінні, котре проводив Василій Великий і був вражений його змістовністю та мудрістю виголошеної проповіді.
Василій став також автором багатьох теологічних творів. Він розробив текст Євхаристійної літургії, який нині використовується у Східних Церквах.
Саме Василій Великий став "батьком" сучасних монастирів візантійсько-православного обряду, які нині називають василіянськими.
Власний досвід самітництва і спостереження за життям монастирів Єгипту привели Василія до висновку, що поширене у той час релігійне відлюдництво не може уповні забезпечити поєднання людини та Бога. На його переконання, у житті пустельників було забагато внутрішнього самоспоглядання і водночас замало місця для прояву християнської любові.
Василій помітив, що слабкі натури не завжди витримують відлюдництво, яке часто приводить їх до божевілля, натури ж сильні впадали в гординю. Виявилося, що самітництво в пустелі чи горах, звільняючи людину від життєвих проблем, не здатне звільнити її від пристрастей, суперечливих думок і бажань.
Натомість у людних чернечих спільнотах, де переважали фізична праця і матеріальні клопоти, у монахів часто-густо не залишалося досить часу та настрою для молитов.
Відтак Василій Великий створив правила чернечого співжиття, яке поєднувало в собі риси як відлюдництва, так і життя гуртом, але було позбавлене хиб того й того. Помірна та доцільно обрана фізична праця чергувалася з молитвою і спогляданням, даючи відпочинок душевним силам. Нині за цими правилами живуть християнські монастирі православного, греко-католицького обряду, а також деякі римо-католицькі обителі.
1640 літ тому, 1 січня 379 року, у віці 50 років Василій Великий помер.
Іван ГАВРИШ
