В минулих номерах ви мали нагоду прочитати інтерв’ю з Олею Піліщук, Богданом Куфриком. На черзі — дівчина з українського села, любителька сальси, душа компанії Юлія Голодрига, яка працює в “Експресі” вже 10 років.
“Я виросла в селі Скоморохи на Львівщині, — розповідає "Експрес" Юлія Голодрига. — Пам’ятаю, що ще в четвертому чи п’ятому класі виходила на вулицю з блокнотом та олівцем і розпитувала сусідських дітей, що вони думають про наше село. Мені було цікаво почути думку інших про довколишні події.
Усвідомлене бажання пов’язати життя з журналістикою прийшло в дев’ятому класі. Пригадую, приїхав на Великдень у гості чоловік моєї сестри. Він на той час працював журналістом у Львові. За святковим столом показував свою статтю з Єрусалима, розповідав про тамтешніх людей. Тоді я зрозуміла, що журналістика — це класно. Хочу цим займатися!
Тож згодом вступила на факультет журналістики. А після першого курсу пішла на практику в “Експрес”. У редакції мені дуже сподобалося. Тому досі працюю тут”.
— Часто навідуєшся додому до батьків?
— При першій же нагоді! Люблю своє село. Коли приїжджаю туди, не гордую роботою. Треба картоплю вибрати — роблю це, сіянку полоти чи яблука збирати — будь ласка. Знаю все про урожай на батьківському городі, як боротися зі шкідниками й зберігати овочі-фрукти на зиму. До речі, саме тому добре розумію життя сільських мешканців.
Так, я — дівчина з села. Але це не завадило мені добитися успіху в своїй професії. Є стереотип, що досягти великих цілей може людина з міста, бо вона начебто розумніша, в неї більше можливостей. Ні, це не так. Важливе бажання рухатися вперед і підтримка рідних. У мене все це було.
— Твій чоловік — спортивний журналіст. Як познайомилися і як вам живеться разом із таким шаленим темпом роботи?
— Познайомилися у студентському гуртожитку. Пам’ятаю, одного дня заходить до мене в кімнату такий красень і вимагає 30 гривень! Олег тоді збирав кошти для організації посвяти студентів. Згодом ми зрозуміли, що в нас багато спільного — любимо кіно (і досі влаштовуємо вдома справжні кіновечори — я готую поп-корн, Олег — підбірку з двохтрьох фільмів), любимо розважатись, подорожувати.
Ми розуміємо ритм роботи одне одного. Буває, що через відрядження довго не бачимося. Та після приїзду ділимося враженнями від побаченого, даруємо одне одному подарунки. Обоє любимо журналістику. І, здається, вона відповідає взаємністю.
— У редакції “Експресу” всі знають: Юля Голодрига — душа компанії! Поділися з читачами, як любиш відпочивати.
— Люблю приймати гостей вдома! Чесно! Разом із друзями можемо дивитися фільми, співати, танцювати, грати в різні ігри... Аж хоп — четверта ранку! (Сміється). Часто засиджуємося! Також люблю готувати для своїх гостей — фірмові бургери, піцу, лазанью, салати...
— Уже декілька років ти займаєшся танцями — сальсою. А з яким танцем можеш порівняти своє життя та роботу?
— Це швидкісний, драйвовий танець — такий, як сальса! Мої життєві принципи прості: якщо танцювати, то з душею; якщо писати тексти, то із запалом! Загалом вважаю, що жити потрібно з пристрастю!
— У тебе вдома є собака — лабрадор Джонні. Розкажи про нього.
— Спершу — цікава історія. Коли я шукала собі цуценя, натрапила на шахрая. Він обіцяв передати мені тварину, але хотів передоплату — 500 гривень. Як виявилося згодом, у нього не було ніякого цуцика. Добре, що я не заплатила йому. До речі, текст про викриття цього пройдисвіта був на сторінках “Експресу”.
А Джонні я придбала в інших людей. Собака знімає стрес і напругу. Часом буває, що Джонні працює зі мною. Коли вдома записую по телефону коментар співрозмовника для статті, то він завжди сідає поруч зі мною. Я беру інтерв’ю, а собака уважно все слухає.
— Насамкінець — що найбільше тебе приваблює у роботі?
— Люблю знайомитися з хорошими людьми, а робота журналіста в цьому допомагає. Одну зі своїх найближчих подруг знайшла під час репортажу! Їздила в Придністров’я писати про життя у невизнаній республіці. Там і познайомилася з Танею, вона живе у Молдові. Вдячна журналістиці за цю зустріч!
Та найголовніша причина, чому я в цій професії, — можливість розповідати людям правду. Коли сказала батькам і бабусі, що хочу стати журналісткою, у них було одне прохання — “Юлю, завжди пиши правду”. Ці слова стали моїм кредо в професії.
