Після “Петрівки” розпочинається весільний сезон. Деякі молоді пари навіть у сучасних умовах дотримуються традицій, які залишили нам у спадок діди-прадіди. Докладніше про найцікавіші обряди розповідає Леся Горошко-Погорецька, етнологиня, кандидатка історичних наук.
— У деяких регіонах України досі зберігається традиція виготовлення весільних вінків, які можуть мати найрізноманітнішу форму, — розповідає Леся Горошко-Погорецька. — Наприклад, на Косівщині весільним вінком називають невелику кульку. Щоб створити вінок, до стрічки пришивають дев’ять листочків барвінку, що символізує життєву силу й вічність. Потім стрічку з листочками скручують у кульку і завертають у позолочений папір. Кульку пришивають до вельона нареченої та букета молодого.
А от у селі Великий Ключів Коломийського району віддавна виготовляли величезні весільні вінки, вагою один кілограм кожен. Це складна конструкція, яка має форму квітчастої корони з гусячого пір’я. Такі вінки одягає не лише наречена, а й дружки. Тепер уже не роблять такі вінки самостійно, тому наречені зазвичай позичають їх на весілля.
— А як щодо весільного одягу?
— Наприклад, на Гуцульщині у день одруження наречені можуть одягнутися у класичному стилі, але наступного дня, який називають повесільним, вони вбираються в український стрій і прислуговують гостям — ходять між столами й пригощають усіх.
— Яких ще давніх звичаїв нині дотримуються на весіллі?
— Зберігся обряд викупу молодої. У деяких регіонах викуп може відбуватись навіть декілька разів за весілля. Також обов’язково молодята мають отримати батьківське благословення. А коли молодих випроваджують до шлюбу, то батьки кроплять наречених свяченою водою, посипають зерном, цукром, солодощами. Роблять це для того, щоб молодята були здорові, багаті, мали “солодке” подружнє життя.
Досі зберігається традиція замолодичування (пов’язування хустки на голову нареченій). Такий ритуал наші предки проводили для того, щоб “почіпчити” молоду, тобто одягнути їй на голову вже не дівочий, а жіночий головний убір — очіпок чи хустку. На Бойківщині, Лемківщині й Гуцульщині під час замолодичування молоду могли посадити на відро з водою (щоб жінка була плідною). Також відро могли накрити подушкою (щоб молода була “м’якою” свекрусі).
— А чи досі можна побачити батьків наречених у тачці? I що символізує цей звичай?
— Так, у деяких регіонах України цей звичай також зберігся. У Черкаській області, наприклад, батьків везуть до річки й миють, а якщо весілля взимку, то перевертають у сніг. У південних регіонах батьків при цьому вбирали у білий одяг. Це означало, що вони вже виконали своє призначення — виростили та виховали дітей.
— Зазвичай після весілля у молодят є “медовий місяць”. Чому саме така назва?
— Є декілька версій походження такої назви. Одна з них пов’язана безпосередньо з медом. Оскільки мед солодкий, дає енергію, добре впливає на потенцію молодого, жіночу фертильність, після весілля молодята обов’язково мали їсти цей продукт.
— А що відбувалося у житті молодят після весілля?
— Був, серед інших, цікавий звичай — “понеділкування”. Зокрема знаходила інформацію, як жінки “понеділкували” в Центральній Україні. Усе просто — заміжнім жінкам дозволялося упродовж року в понеділок не виконувати домашню роботу. Усі хатні клопоти у цей день мав виконувати чоловік. Дружина могла з подругами зібратися у корчмі. Цей день був для них вихідним. Чоловікам, звісно, це не подобалося. Мабуть, з тих часів зберігся вислів, що “понеділок день важкий”.
