Перед вами — нова серія спецпроекту “Експресу” “Шістдесятники. Люди-промені”. Люди, яким ми присвятили цей проект, — ті, чиї характер, воля, жертва дали Україні шанс не розчинитися у радянському болоті. Раніше ми опублікували розмови з Валерієм Шевчуком, Галиною Севрук та Іваном Дзюбою.
Сьогодні ми в гостях у Михайла Косіва — українця, якого називають борцем за УГКЦ.
У 1965 році Михайла Косіва затримали співробітники КДБ. Влада вважала його діяльність “буржуазним націоналізмом”. Доля розпорядилась так, що ув’язнення Косіву вдалось уникнути. І він продовжив боротьбу. А КДБ ловив його, та спіймати таки не зміг.
“СТОРІНКИ В СОЦМЕРЕЖАХ НЕ МАЮ. БО ЗАБЕРЕ В МЕНЕ ЧАС І СПОКІЙ”
...Михайло Васильович мешкає у будинку зі садом на околиці Львова. Зустрічає мене біля воріт. Високий, дужий, сивочолий. Вбраний у все чорне.
“У кінці травня не стало нашої доньки, — зітхає. — Їй 43-й рік ішов. Онкологія. Дуже багато працювала, книжки видавала, була перекладачкою. Ми її рятували в ізраїльських, німецьких, польських і французьких лікарнях. Упродовж 17 років вдавалося її “виривати” у смерті. А цього разу не змогли”.
Сідаємо на м’якому дивані у просторій вітальні. В кімнаті — ікони, вишивані рушники, портрети доньки, багато писанок.
“Ганнуся була знаною писанкаркою. Видала книжку взірців писанок із трипільською тематикою, — розповідає Михайло Васильович. — Відколи доньки не стало, не можу працювати. Сідаю за робочий стіл, вмикаю комп’ютер — і нічого не виходить”.
“Користуєтеся інтернетом?” — цікавлюся. “Звісно! Ганнуся затягнула. Навчила мене користуватися гаджетами. Але сторінки в соцмережах не маю. Бо ж забере в мене безліч часу та ще й спокій”.
Шістдесятник показує мені з десяток книг доньки, а згодом і своїх.
“Я народився у сім’ї, в якій завжди читали. Особливо зимовими вечорами, — пригадує. — До нас додому сходилися сусіди, моя мама читала вголос. Насамперед “Кобзар”. І Святе Письмо, яке й досі кожного дня читаю. Дуже любили твори Василя Стефаника. Я, маленький, заходився сльозами на печі з тих його історій”.
“НЕ БУВ У ЖОВТЕНЯТАХ, НЕ БУВ У ПІОНЕРАХ”
Михайло Косів народився у селі Вільхівка на Івано-Франківщині у родині селян.
“Під час війни я не ходив до школи, а коли вона закінчилася, мав 10 років, до першого класу не брали. Записали відразу до п’ятого в районний центр, бо в нашому селі школа була тільки початкова, — розповідає пан Михайло. — Щодня ходив сім кілометрів туди, сім — назад. Вмів читати, а писати не вмів. Мене терпеливо вчила Марія Василівна. Коли став писати твори, вона дуже хвалила. Казала, що з мене вийде добрий літератор. І я старався! Навіть не думав йти в іншу галузь, крім філології.
Не був у жовтенятах, не був у піонерах. Мав таку відмовку: мовляв, ходжу до школи через ліс, якщо візьму червоний галстук, мене бандерівці схоплять. У восьмому класі настав час комсомолу. Хто не вступав до його лав, того не брали на навчання далі. Тата викликав завідувач районного відділу освіти. Каже: “Ваш син талановитий. Ми бачимо, що з нього будуть люди. Краще домовтеся з партизанами”.
Пізно ввечері до мого батька прийшли хлопці з лісу. Кажуть до мене: “Іди в комсомол, але пам’ятай про Україну”.
Михайло Косів навчався на філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка.
“Мені не вистачало 24-х годин у добі. Бо все цікавило! — усміхається. — За мною бігали дівчата, я пояснював їм найскладніші предмети. На третьому курсі мені дали персональну стипендію — це були велетенські гроші!”
Михайло Косів став співробітником науково-меморіального музею Івана Франка, потім — завідувачем кабінету франкознавства.
“А перед захистом дисертації, 27 серпня 1965 року, мене заарештували, — каже пан Михайло. — У 1960 році в Києві організували клуб творчої молоді “Сучасник”. Його президентом став актор і режисер Лесь Танюк. У Львові організували клуб “Пролісок”, який очолив я. Мене звинуватили у проведенні “антирадянської агітації та пропаганді”, в націоналізмі. Тоді на мій захист виступили Олесь Гончар і Павло Тичина. Мене відпустили, але роботу я втратив”.
Після цього Косів пішов учителювати до восьмирічної школи в селі Крехів, що на Львівщині.
“У 1969 році вийшов із в’язниці В’ячеслав Чорновіл. Казав, що треба збирати матеріали з самвидавів, і на їх основі видавати журнал. Небагато було охочих це робити. А я погодився, — каже пан Михайло. — І от з осені 1969 року ми стали формувати “Український вісник”. У кожному був розділ про переслідування церкви.
У 1970 — 1971 роках Чорновіл жив через один будинок від мене. 12 січня 1972 року його заарештували, а я мусив продовжити видання “Українського вісника”. Коли після арешту Чорновола журнал і надалі виходив, КДБ зрозуміло, що він не сам це робив, почалися обшуки. До мене приходили декілька разів. Але ніколи нічого не знаходили”.
Секрет у тому, каже Михайло Косів, що він ніколи не мав нічого “підозрілого” вдома. “Працював у квартирі товариша, геніального композитора Станіслава Людкевича. Розумів, що до його домівки вони просто так нагрянути не зможуть, — зізнається чоловік. — А за мною вони пильно стежили. Якось ми з дружиною Марусею беремо лижі та йдемо на гору до Винниківського лісу. Там їздимо, їздимо, а потім ховаємося. Коли бачимо, що за нами вже не стежать, я йду з усіма паперами до Сяся (Людкевича. — Авт.) на квартиру. А він мені все казав: “Пане Михайле, та що ви возитеся з тим папір’ям? Та на тих більшовиків треба кріса (вид ручної вогнепальної зброї. — Авт.)! А я йому: “Пане професоре, будуть ще й кріси!”
ХТОСЬ КРИЧАВ “УРА!”, А ХТОСЬ “ГАНЬБА!”
“Ваше ім’я для багатьох асоціюється з боротьбою за відновлення УГКЦ. Ви вважали це своєю місією?” — питаю у пана Михайла. “Статус борця за Церкву я отримав не зі своєї волі, — усміхається. — У 1988 році, коли вже не було такого тиску влади і спецслужб, Москва надумала відзначати тисячоліття від дня хрещення Русі.
Львівський міський комітет компартії доручив товариству “Знання” провести якийсь захід. Із проханням звернулися до історичного музею, де я тоді працював. Я запропонував провести лекцію про хрещення Русі, а також поговорити про сучасність і перспективи. Виявилося, що тисячі людей хочуть придбати квитки.
Тоді вирішили проводити захід у найбільшому залі Львова — палаці імені Гагаріна (тепер це палац Петрушевича). Зал уміщав 700 осіб. Балкони були заповнені, коридори також. На площі перед палацом зібралися тисячі людей. Виступати мали три світські особи і три представники Церкви.
Я виступав останнім. Із залу лунали вигуки, що досить говорити про історію, час перейти до сучасності. Люди питали, що буде з Греко-католицькою церквою, чому її знищили.
І я озвучив три тези: “Українську греко-католицьку церкву за наказом Сталіна НКВС знищив незаконно, це був злочин”, “УГКЦ, хоч і була знищена офіційно, існує у підпіллі”, “Якщо ми хочемо відновлювати демократію в нашій державі, потрібно відновити УГКЦ”. Після цього в залі почалися крики. Хтось вигукував “ура!”, а хтось “ганьба!”.
Шістдесятник досі зберігає афішу про проведення лекції з нагоди 1000-ліття хрещення Русі.
Опісля мене хотіли вигнати з роботи в історичному музеї. З того часу й почалося. Я виступав за УГКЦ, багато про це писав... А у 1990-му пішов у Верховну Раду (Михайло Косів був народним депутатом п’яти скликань. — Авт.)”.
“Вам не вистачить газети, як будете уважно слухати чоловіка”, — жартує дружина Михайла Косіва Марія, яка саме допекла печиво і припрошує до столу.
“РІЧ НЕ В ПУТІНІ, А В ТОМУ, ЩО МОСКВИ БЕЗ КИЄВА НЕ ІСНУЄ”
“Ми живемо в дуже тривожний час, — ведемо бесіду з шістдесятником вже за чаєм. — Час тотальної некомпетентності, політичної безграмотності і нігілізму. От усі добре знали, що Володимир Зеленський за суттю не хоче бути українцем.
Він ідентифікує себе як російськомовного єврея. Чому голосували за такого президента?
Бо сподівалися, що домовиться з Путіним про припинення війни. Та Зеленському це не під силу. Москва не піде на примирення з Україною. І річ не в Путіні, а в тому, що Москви без Києва не існує”.
Михайло Васильович пригадує, як у студентські роки вчився за підручником Дмитра Лихачова “Історія російської літератури X — XVII століть”. “Мене обурювало: яка може бути історія російської літератури у X столітті, якщо тоді ще не було Росії? — каже він. — Але в підручнику наводять “Повість минулих літ”, “Слово про закон і благодать”, “Руську правду”, “Слово о полку Ігоревім” як російські пам’ятки. І вони від цього не відмовляться! Бо тоді їхню історію і культуру треба починати з XV століття.
Вони будуть воювати проти України і не зупиняться. Потрібна стіна на кордоні. І ніяких пропускних пунктів чи контактів із ними!
Так, наша доля дуже непроста. Із Росією доведеться воювати ще довго, але здаватися не можна”.
Читайте також про те, як формується зарплата високопосадовців.
