...Наше авто зупиняється на перехресті. На світлофорі загоряється зелене світло, мій чоловік готується рушати. Ми у відпустці. Прекрасне селище Соліна, що у Польщі, тішить неймовірними краєвидами та осіннім, але ще теплим, сонечком.
На задньому сидінні бавляться двоє наших синів: їм два і п'ять років. "Дивіться, який там гарний серпантин! Дорога ніби губиться і знову виринає у лісі. Крутяк?" — кажу я своїм дітям, показуючи у вікно.
Сини повертають свої голівки у вказаний мною бік. І в цю мить бачать, як на тротуар на шаленій швидкості з дороги вилітає мотоцикліст. Своїм двоколісним він мовби скошує пішоходів. Водій не може зупинитися. Туристи з криками розбігаються у різні боки. Одна жінка падає і важкезний мотоцикл проїжджає просто по ній...
"А-а-а-а-а-а!", — кричу я. "Твою ж ...", — кричить мій чоловік, вибігаючи з авто. Водії інших автівок теж біжать до потерпілих надавати першу допомогу. Хтось уже по телефону розповідає медикам про стан жінки, яка лежить на тротуарі. Хтось приніс їй ковдру і побіг допомагати іншим. Мотоцикліст, який нарешті приборкав свій транспорт, іде до натовпу переляканий і заціпенілий...
Мій старший син нарешті перестає плакати і питає: "Мам, а ти подзвонила бабусі? Ти ж обіцяла". Що?! Я не розумію запитання. Тут таке відбувається, а він про те, чи подзвонила...
За кілька секунд син додає: "Мам, а якби цим тротуаром йшли ми? І цей дядя збив нас? А ти не подзвонила бабусі. От ми б померли. А бабуся ж образилась би, що ми їй не подзвонили, як обіцяли".
Я починаю ридати. Ні, у мене не пробігло життя перед очима. На жаль, я була свідком не однієї ДТП. Слова сина розбудили зовсім інші відчуття.
Я подумала: скільки зайвого ми тримаємо у своїй голові? Образи, плітки, заздрість, ненависть, страх. А навіщо? От я перед відпусткою посварилася з дуже близькою людиною. А якби цей мотоцикліст збив мене, я б так і не встигла сказати, що насправді дуже її люблю і розумію її право на власні емоції...
Я подумала: а якщо завтра нас не стане (не дай Боже, звісно, щоб так сталося, але ж...), а ми не встигли сказати мамі і татові, як сильно дякуємо їм за життя? Не встигли сказати подрузі чи другу, які вони важливі для нас. Не встигли поцілувати чоловіка вранці перед роботою. Не встигли наголосити дітям, як сильно ми ними пишаємося. Не встигли подякувати пані Марії у продуктовому магазині за свіжий хліб, який вона щоранку залишає для нас. Не встигли підкорити Карпати чи висадити улюблені квіти на підвіконні. І ще багато всіляких "не встигли"...
Наступного ранку я прокинулася з чітким відчуттям: житиму так, ніби це — мій останній день.
Я і раніше цілувала чоловіка і дітей перед тим, як іти на роботу, але тепер робитиму це ще палкіше!
Я не один, а кілька разів за вечір казатиму синам, як сильно я дякую небу, що вони вибрали батьками саме нас. Не раз на тиждень (ну гаразд... іноді навіть і раз на два тижні) телефонуватиму батькам, бо тепер я робитиму це за кожної нагоди!
Я впевнено викреслюватиму всі свої "не встигла" із довгого списку "хочу це зробити".
І ви теж не накопичуйте цих непотрібних "не встигли".
P.S. Нехай усі тротуари та дороги світу будуть для нас безпечними!