"О! Знову вона!" — сказали би при з'яві людини, від якої звикли очікувати сюрпризів. Щось схоже і з нашою державою: "знову вона — знову Україна!" За останні п'ятнадцять років з маловідомої і малопомітної країни із поганою репутацією Україна поступово перетворилася на відому, зі складною, змішаною позитивно-негативною славою. І це явна перемога. Перемога в інформаційному полі, навіть якщо останні події навколо телефонної розмови Зеленського і Трампа є радше політичним програшем, ніж досягненням.
Нещодавно я прилетів у Нью-Йорк, і перший же співробітник служби міграції, побачивши мій паспорт, радісно вигукнув: "Ukraine!" Я ж не дурень (або, кажучи мовою політиків, "я не лох!") — відразу зрозумів про що він. Доброзичливість чоловіка була настільки підкресленою, що я вирішив його не квапити, поки він з непідробним інтересом крутив в руках мій український паспорт (мабуть, заздрив; але я йому нічого не сказав про плани нової влади дозволити подвійне громадянство). Водій, який чекав на мене в аеропорту і який звик до "small talk" з клієнтами, тобто до начебто дружнього обговорення погоди, без особливого інтересу поцікавився: звідки я. "Ukraine?!" — вигукнув він після моєї відповіді зовсім іншим, більш зарядженим енергією голосом. І всю дорогу до Прінстона, близько години, розпитував про Україну і про те, що думають українці про Трампа і його імпічмент.
Через годину мене попросили пред'явити паспорт в прінстонському готелі. І знову не обійшлося без збудженої реакції. Цього разу афроамериканець на рецепції подивився на мене з таким видом, наче він мною пишається. Мені навіть здалося, що він апгрейдив мій готельний номер до більш комфортного рівня, тому що після короткої розмови попросив електронний ключ назад і перепрограмував його.
У наступному готелі в Брукліні за стійкою реєстрації стояли дві молоді симпатичні брюнетки. Коли в однієї з них в руках опинився мій синій паспорт, вони перезирнулися і потім витріщилися на мене не без іронії в погляді. Я спочатку здивувався і занервував. Подумав: раптом вони — виборці Трампа, яким вся ця історія зіпсувала настрій.
— Ну, як у вас там? — раптом запитала одна англійською з легким слов'янським акцентом.
— Так, як зазвичай, — відповів я. — Не нудно.
— А ми з Польщі! — повідомила дівчина. — У нас теж не нудно.
Вони не згадали ні Зеленського, ні Трампа, ні імпічмент. Але побажали комфортного перебування в Нью-Йорку. Того ж вечора організатор мого виступу презентував мене своїм знайомим. Він підкреслював, що я з України, і звучало це так, нібито я прибув, щоб довести справу імпічменту американського президента до кінця.
У Монреалі, куди я далі полетів, на паспортному контролі служивий, який проводив мене до апарату, в якому я повинен був просканувати свою візу, сказав, що його бабуся була українкою, і він цим дуже пишається. Й одразу додав, що українці — молодці, усміхнувся і перевірив потім, чи правильно я його зрозумів. Так, я його зрозумів правильно. Українці — молодці. Вони не тільки воюють з Путіним на Сході своєї країни, вони ще й влізли у внутрішню політику США і, схоже, дали надію ліберальним американським інтелектуалам, що з українською допомогою вони зможуть позбутися не властивого для Сполучених Штатів політичного шоу-мачизму, стилю, який приніс із собою у Білий Дім президент Трамп.
"Але українці могли би бути ще більш хвацькими, — подумав я. — Якщо би готувалися до сплеску міжнародного інтересу до України заздалегідь!"
"А як треба готуватися?" — запитаєте ви. Я відповім. Треба завжди мати під рукою "культурний спецназ", який можна було би швидко скеровувати в країну, де через політичний міжнародний скандал або через якусь іншу, більш позитивну причину, назва нашої країни з'являється у заголовках газет і теленовин. Як я собі його уявляю? Окремий загін кінематографістів з десятком своїх фільмів готовий вилетіти за наказом батьківщини і влаштувати Дні українського кіно в будь-якій точці земної кулі, навіть у Гренландії, яку так хоче купити Трамп. Загін музикантів, від камерного ансамблю до симфонічного оркестру, здатний озвучити будь-яку ситуацію, пов'язану з нашою державою, українською класичною або сучасною музикою. Загін красномовних літераторів і філософів, здатних пояснити іноземній публіці, чому Україна не може не перебувати в центрі світової політики і в заголовках міжнародної преси, а заодно здатних закріпити несподіваний інтерес до України невідомою або маловідомою інформацією про неї.
І наостанок хочеться відзначити, що всі спроби розкрутити в світі привабливий образ України бюджетним коштом за своїми результатами виглядають смішними у порівнянні з тим, як цей образ створює український народ і зрідка — українські політики. Тому не турбуйтеся, якщо чергове експортне рекламне лого або слоган нашої країни вам не подобається. Україна все одно прославиться і стане бажаною. Якщо не через імпічмент, тоді через серіал "Чорнобиль" або через якусь майбутню телефонну розмову Зеленського з Путіним чи Макроном.